ПечатьE-mail

"Непомильність" Папи і Римської Церкви

История религий

І. Народження догми про непомильність Папи

Догма про непомильність Папи - це сама суть Римської Церкви, її духу, будови, історії та її претензій. Ніяка інша християнська Церква не еволюціонувала в історії так, як Римська Церква. А в догмі про непомильність Папи Римська Церква після деяких надто загонистих посягань та деяких хитань знайшла ніби саме відповідну, помірковану і тверду формулу для своєї монополії в Христовій науці та для вічної диктатури в Церкві. Бо в Церкві - тому що Церква має передовсім характер школи - такі відносини, що хто навчає, той і заповідає.

Треба відрізнити подвійне народження догми про непомильність Папи: раз - як доктрини, другий раз - як проголошеної догми.

Доктрина про непомильність Папи залежна від становища, яке Папа займає в Римській Церкві. І ніщо інше в Римській Церкві так дуже не еволюціонувало, як становище Папи - і з практичного, і з теоретичного погляду.

Вся Християнська Церква спершу була іудаїстично-елліністична. Так само і в Римі. Римсько-латинська Церква з римським духом, з римськими категоріями думання та відчування (римська душа - правнича й вояцька) стала витворюватися в III ст., коли в Римі введено латинську мову в богослужіння замість грецької. І зараз стали виявлятися римські новини. Перші визначні новини були ієрархічні, бо правничо-вояцька душа саме під тим кутом найживіше реагує по-своєму.

Для єпископа залишили в Римі не тільки висвячування, але й миропомазування, а першенство римського єпископа від папи Стефана І (253-257) стали обґрунтовувати на "Петровому наслідстві", ніби римський єпископ має примат від Самого Ісуса Христа через ап. Петра.

У Св. Письмі Нового Завіту дано такі ієрархічні розрізнення: апостол, єпископ, диякон, а пресвітер - це церковна старшина взагалі (апостоли також називаються пресвітерами). Коли пізніше витворився пресвітер у нинішньому значенні, як середущий сан між єпископом і дияконом, то греки відрізнили єпископа тільки правом висвячування, а римляни - ще й правом миропомазування, бо римська вдача тяжить до якнайбільших різниць між зверхником і підвладним.

У Старому Завіті священство було спадкове (з роду Аарона). Крім такого кровного спадкування, в житті народів виступає ще й спадкування прав, прив'язаних до посади. Христос не заснував ніяких посад і не встановив ніяких спадкових прав. Але римляни зрозуміли тут Христа по-своєму. Вони внесли в Євангеліє свої юридичні категорії; моральне і особисте першенство ап. Петра римляни стали вважати за службове і спадкове, яке по смерті ап. Петра ніби перейшло на римських єпископів, тому що ап. Петро помер у Римі.

Це таке саме перестилізування чи пофальшування Євангелія в його корені, як коли б, наприклад, іудео-християни висували претензію, що всі найвищі зверхники в Христовій Церкві на віки віків мають бути з євреїв, тому що Ісус Христос і всі апостоли були євреї та що "спасення є від іудеїв" (Ін. 4:22) і т.д. Тільки ж така єврейська претензія була б логічно куди сильніша, ніж римська претензія.

Папи стали підноситися і воювати своїм "Петровим наслідством" щораз відважніше і впертіше, однак Східна Церква не зважала на ту "химерність" римських єпископів, а признала їм на вселенських соборах (на II і IV) тільки першенство почесті задля першенства імператорського міста Рима.

Римська Церква як латинсько-римська від самого початку розвивалася в антагонізмі до Грецької Церкви, тому що Грецька Церква була первісним типом Християнської Церкви і тому що в І тисячолітті Грецька Церква цвіла, а Латинська (Західна) - тільки животіла під хвилями переселення народів; а римляни все-таки хотіли бути в Церкві першими задля старої слави Рима. Латиняни скоро зорієнтувалися, що всі їхні церковні зміни, новини і претензії залежать від церковної позиції римського єпископа, тому радо помагали папам в їх суперництві із Східною Церквою.

В І тисячолітті слово "непомильність" ще не виникало в римській теології. Проте в Римській Церкві вже діяли ті чинники, які прямували до цього поняття і слова, бо це була мета росту римських пап. Папи хотіли осягнути монополію навчання в усій Церкві і через цю монополію хотіли осягнути найвищу владу в усій Церкві. Саме цей римський шлях кінець кінцем довів до "непомильності" пап.

Зразок такої монополії римляни мали вже в своїй поганській традиції. В поганському Римі існувала державно-релігійна інституція, аналогічна до "непомильної повчальної посади в Церкві", а саме "viri sacris faciundis" (спершу duumviri, потім - decemviri, нарешті - quindecemviri), які зберігали "сивілині книги", тобто поганські, римські святі, пророчі книги ("libri fatales"), і тільки вони мали право пояснювати їх. У римлян навіть для передрікання майбутності була "посада"! А християни-римляни не змінили своєї римської вдачі; отже, їм легко було засвоїти собі, що саме Римська Церква покликана бути таким "урядом", який має монополію пояснювати Христову науку.

Папи щораз хвалилися перед греками "завжди чистою і непорушною вірою" Римської Церкви. Так, уже Папа Гормізд (514-523) хвалився в своїй "Формулі віри", яку послав східним єпископам, щоб вони підписали її: "бо на апостольській столиці завжди є непорушено збережена кафолична релігія і свята прославлена наука" [1].

 

Папа Агафон (678-681) хвалився: "Оця апостольська (тобто Римська) Його (Христова) Церква ніколи не відхилилася від шляху правди ні в яку частину помилки" [2]. Таких папських самохвальств мусило бути повно, аж поки Григорій VII, як побачимо, вишукав дозрілу формулу, ніби "Римська Церква ніколи не помилялась і навіки не буде помилятися".

 

Досі папи ще говорили про непомильність Римської Церкви, а не про свою власну, папську непомильність. Це ще були спомини про те, що Церква є "братерським союзом" (а не монархією). Але з якої рації Римська Церква мала бути непомильна, папи в І тисячолітті ще не мали ясного поняття про це.

 

Іоанн VІІІ (872-882) писав до болгарського князя Петра: "Нехай (болгарський князь Борис-Михаїл) читає євангельську історію і нехай бачить, що там виключно самому Петрові, коли інші це чи те собі думали, відкрито, що Христос є Син Бога Живого, і окремо йому сказано: "Я про тебе, Петре, молився, щоб не ослабла твоя віра". Отже, коли ці і ті хибне собі думали, правда явлена виключно Петрові" [3]. Виходить, що тільки Петро мав правдиву віру і так римлян навчив, тому Римська Церква має чисту віру. А інші апостоли ніби "хибне собі думали". Але ж апостоли після прийняття Св. Духа куди перевищили віру ап. Петра в той час, коли Христос до нього це сказав! Папи різні нісенітниці говорили, щоб тільки підвищити себе.

 

Від Григорія VII папи стали підносити вже й самих себе, а не тільки Римську Церкву як збір, і стали собі приписувати всі права, які ніби перейшли на них від ап. Петра.

 

Наполеон Бонапарт сказав, що людина, коли стане володарем, заражається несамовитістю цезарів і відділяється від усіх інших людей. Зрозуміло, що й папи, відколи стали світськими володарями (від VIII ст.), заразилися цією психікою, тому вони і в Церкві стали відділятися від усіх інших людей.

 

Але Грецька Церква, яка мала сильну і світлу свою традицію, а культурно стояла вище, спутувала розгін пап. Та коли папи порвали зв'язки з Грецькою Церквою, аж з тих часів (від 1054 р.) вони вже вільно еволюціонували в своєму напрямі.

 

Іронія долі хотіла, щоб папи в II тисячолітті соборно визначили своє монархічне становище в Церкві, визискуючи саме греків, які падали.

 

На унійному Соборі в Ліоні 1274 р. греки підписали Символ віри, продиктований їм Римом, де Римське першенство було ось так визначено: "Віруємо також, що Римська Церква має найвищий і повний примат та принципат над усією Кафолицькою Церквою, який вона одержала з повнотою влади від Самого Господа в блаженному Петрі" [4].

 

На унійному Соборі у Флоренції 1439 р. сказано: "Ухвалюємо, що святий апостольський Престол і римський архієрей має примат на весь світ та що той римський архієрей є наслідник блаженного Петра, князя апостолів, і правдивий Христовий намісник і голова всієї Церкви" [5].

 

Бачите, там - "Римська Церква", а тут - "римський архієрей". Але це подиктували самі обставини. Під час Собору у Флоренції Римська Церква була розколена: Папа був скинутий Базельським Собором, а Собор був виклятий Папою Євгенієм IV. Монархічне становище пап довело під час Констанцького Собору (1414-1418) до свого заломлювання, бо Констанцький Собор, ліквідуючи троєпапство, скинув усіх трьох пап, вибрав нового Папу і схвалив догму, що Вселенський Собор вищий від Папи, а Папа є тільки першим службовцем у Церкві. Базельський Собор продовжував лінію Констанцького Собору, а Євгеній IV воював з Базельським Собором саме з тією метою, щоб привернути папам монархічне становище в Церкві. Отже, і в пертрактаціях з греками на Соборі у Флоренції Євгеній IV підніс примат Папи, а не Римської Церкви.

 

Папи подолали соборність у Римській Церкві, але незадоволені чинники на початку XVI ст. підняли реформатську революцію - і Західна Церква розкололася на радикально протипапську і радикально папську. Тепер папство могло вільно еволюціонувати, як це було й після розриву Римської Церкви з Грецькою Церквою. Папи утвердилися в Церкві як монархи, весь авторитет і вся влада у Церкві опинилися зібрані в одній точці - в Папі. Римська Церква як локально-римська втратила своє первісне значення вже в XIV ст., коли папи пробували в Авіньйоні, у Франції. У світі утвердилось нове розуміння "Римської Церкви", а саме, що Римська Церква - це "Римо-Католицька Церква", вся Західна Церква, яка підлягає Папі, а не тільки локальна Римська Церква.

 

Аж тепер, після всіх історичних надломів та прочищень, прийшла пора для розвинення доктрини про непомильність Папи. В римській теологічній системі непомильність Папи - це логічно тільки крапка над "і". Коли еволюція папства вже дійшла до того, що вся Церква стала ніби зібрана в одній точці, в Папі, то тим самим усі божественні прикмети Церкви ніби перейшли на Папу, - отже, й непомильність. Але такий Папа дуже переріс ап. Петра і став "другим Христом" (як нинішні латинські теологи виразно й заявляють), бо тільки в Христі вся Церква була зібрана наче в одній точці, а ап. Петрові було безконечно далеко до такої позиції в Апостольській Церкві!

 

Розвиток папства дуже дорого коштував Римській Церкві (втрата Східної Церкви, протестантів, старокатоликів). Отже, догма про непомильність Папи, яка є закінченням еволюції папства, - це вираз сили і немочі, росту і занепаду Римської Церкви: по одному боці - сила і ріст, по другому - неміч і занепад. Зрадлива догма!

 

За властивого творця доктрини про непомильність Папи історики вважають генерала домініканів Каєтана (пом. 1534) [6]. Накреслимо один історичний малюнок з дальших перипетій еволюції доктрини про непомильність Папи, щоб придивитись до потайних сил тієї еволюції.

 

Єзуїтський генерал Gonzalez пише про себе: "Коли я був обраний на генерала (1687 p.), сказав мені Папа (Інокентій XI) через свого сповідника, о. Магассі, що він, собі на жаль, бачить, що наше товариство тепер зовсім забуває про ціль, для якої св. Ігнатій спочатку заснував його, - тобто про оборону апостольського престолу. Єзуїти раніше так багато похвального зробили для цього, а тепер цілком мовчать, хоч ніколи не було потрібніше говорити й писати про це, ніж у цей час, коли так багато виступають проти св. престолу; проти них пише багато ченців і світських, але, оскільки він знає, ніхто з єзуїтів" [7]. Після цього Gonzalez написав книжку на 960 сторінок про непомильність Папи (проти галліканських артикулів 1682 року). Інокентій XI помер (1689 р.) ще до надрукування цієї книжки. А його наступник, Александр VIII, заборонив її друкувати з огляду на розпочаті переговори з французьким урядом.

 

Бачите, папи то замовляли собі такі найвищі пеани про своє значення, то боялися пускати їх у світ - залежно від курсу політики. (Gonzalez також боявся явно признатися до своєї книжки і видав її під псевдонімом.) Непомильність Папи - це політична догма! Але ж у Римській Церкві дух політики завжди поневолює духа євангельської правди.

 

Галліканський клір обурювався проти доктрини про непомильність Папи і емансипувався від поневолюючого папського примату. Ось що твердив відомий Bossuet, єпископ Ліонський (1627-1704): "Згідно з галліканськими правилами, папське вирішення щодо предмету віри може бути проголошене у Франції тільки після урочистого прийняття його архієпископами і єпископами держави в канонічній формі і цілком вільно" [8].

 

Доктрина про непомильність Папи довго мусила дожидати свого часу, коли настануть такі політичні обставини, щоб можна було проголосити її як догму, ніби як одкровенну істину віри.

 

Це сталося на Ватиканському Соборі 1870 р. - саме в умовах остаточного занепаду Папської держави. Під напором італійських патріотів, що прагнули об'єднання Італії, Папська держава вже від 1850 р. животіла тільки завдяки охороні чужих держав (Австрії та Франції). Від 1860 р. Папі залишався тільки Рим з найближчою околицею - під охороною французького війська. Ось за таких політичних обставин відбувався Ватиканський Собор. Свій декрет про божественну владу і непомильність Папи Ватиканський Собор проголосив 18 липня 1870 p., а вже наступного дня розпочалась німецько-французька війна, наслідком якої було і те, що італійські патріоти 20 вересня 1870 р. зайняли Рим.

 

Велика катастрофа завжди прихильно настроює людей до того, хто терпів чи терпить катастрофу, коли це своя людина, а не ворог. Це було єдиною причиною, що на Соборі, хоч і був сильний опір, таки перемогла фанатична, "ура-папістична" фракція - і вірні Римської Церкви спокійно проковтнули ще й ту "святу пілюльку" (від папської Церкви тоді відірвалася невеличка група з ученим Деллінгером на чолі, яка створила "Старокатолицьку Церкву").

 

Друга причина була важливіша: сфери світської інтелігенції вже перестали інтересуватись і захоплюватися церковними справами; їх захоплювали нові, ліберальні і раціоналістичні ідеї (пантеїзм, матеріалізм, соціалізм, революція...). Отже, догма про непомильність Папи перемогла в Римській Церкві завдяки неприродному ослабленню відпорних чинників, як хворому перед смертю "попускає". І знову скажемо, що це зрадлива догма!

 

Ціль психологічно стоїть на початку справи. Доктрина і догма про непомильність Папи ніколи б не появились у Римській Церкві, якби вона не рвалася до того, щоб у непомильному Папі осягнути вершок своїх надій. Очевидно, перлись до того передусім самі папи, але перся також і римський клір, бо і він бере участь у непомильності Папи. Римська Церква нероздільно залежала від папства. Отже, чим вище стоїть папство, тим вище стоїть уся Римська Церква.

 

Римська Церква донині не має формально визначеної догми, що Церква з волі самого Христа є монархією та що Папа є монархом у Церкві. Такі догми вражали б "побожне вухо", звучали б надто по-світському, no-державному. Римська Церква порадила собі таким способом, що "перескочила" обидві ці догми і схвалила їх з вищого становища (inclusive) догмою про непомильність Папи. Як ми вже сказали, Церква - це школа; отже, хто навчає, той і заповідає. Непомильний Папа непомильно навчає, - отже, він абсолютно заповідає в Церкві.

 

Папи з давніх віків присвоювали собі право, що "prima sedes a nemine iudicatur" (ніхто не має права судити першу столицю). Це означало, що Папа є суверен, монарх, не відповідальний ні перед ким з людей. Але тільки непомильність Папи мотивує це з релігійного погляду: погрішимі люди не можуть судити непогрішимого Папу. Абсолютистично-монархічний устрій Римської Церкви в догмі про непомильність Папи дійшов свого вершка.

 

Те саме треба сказати про юридизм, у якому Римська Церква завжди кохалася (через римську вдачу). Юридизм - це, в суті речі, механізування людських відносин і життя.

 

Непомильністю Папи шукання правди в Римській Церкві механізовано non plus ultra (до крайніх меж): непомильний Папа все вирішує непомильно, тому всі вірні Римської Церкви легко і просто доходять до єдності в усіх поглядах на сьогосвітні й тогосвітні справи й тайни: "Roma locuta, causa finita" ("Рим сказав своє слово, справа скінчена"). Дуже багатьом, і некатоликам, імпонує та єдність усього вчення і той лад та блиск, що є в Римській Церкві. А все це найвище стверджує й канонізує непомильність Папи. Право (ius), таким чином, у Римській Церкві поставлено понад правду, або іншими словами: правду зрівняно з правом, як це є в державних законах.

 

Тяжко перелічити всі функції, які в Римській Церкві здійснює непомильність Папи. Римська вдача поривається до грубої реальності в релігійному житті ("культ святої речі" в Римській Церкві, а в Грецькій - "словесна служба"). В непомильному Папі римська вдача знаходить "другого Христа", "Бога на землі", якому дана вся влада на небі і на землі. Ось і "наочний" доказ для вірних Римської Церкви, ніби їх віра і Церква єдино правдиві; ніби Римська Церква так високо стоїть над усіма іншими християнськими церквами, як Бог над людьми (тому Римська Церква ніколи не хоче знайтися з іншими на одній площі, щоб відноситися до них, як сестра до сестри); ніби Римська Церква від самого Бога має панувати над усіма людьми, а ті, що не слухають її, - це ніби відступники від Христа, паршиві вівці.

 

Папістичні проповідники вічно чваняться: "нас веде непомильний", "непомильний на нашому боці". Всі вони непомильні, бо ж у них непомильна правда і непомильний оракул (Папа), який усе нове в житті зараз непомильно вирішує. Як середньовічна шляхта була горда своїм шляхетством, так патетичний клір гордий своєю вірою і Церквою. Це зарозумілість у Божих справах, не менша від зарозумілості давніх фарисеїв. На підставі своєї непомильності папи хваляться, що вони потрапляють непомильно розв'язати всяку проблему суспільного життя. Читаємо в енцикліці Пія XI "Про гноблення католицтва в Іспанії": "Навпаки, як це показала історія аж до останніх часів, чим завзятіше вороги Церкви стараються відвести народи від Намісника Ісуса Христа, тим тісніше, за допустом Провидіння, яке навіть із злого може вивести добрі наслідки, народи бажають з'єднатися з Папою; тим голосніше кличуть, що тільки він може освітити уми, затемнені мракою численних помилок, він бо - як Ісус Христос - "має слова вічного життя" [9].

 

А в енцикліці "Quadragessimo Anno" того ж Папи читаємо: "Бо в тих справах, довірених нам Богом, - скарб правди і дуже відповідальне завдання проповідувати цілість морального закону, викладати його і наполягати, щоб той закон - чи він подобається, чи не подобається - зберігався, [що] піддає без застереження Нашому найвищому міркуванню і суспільний устрій, і саме господарське життя".

 

Таке (вічне й безмірне) самохвальство для нинішньої інтелігенції несмачне, і вже ніхто з тих рядів не звертає на нього уваги. Але, як бачите, папи з титулу своєї непомильності відсвіжують претензію середньовічних пап, ніби вони мають також і найвищу світську владу на землі.

 

В нинішньому світі, де панує наука і спеціалізація, папи вже не можуть іншою фірткою тиснутися до захоплення влади над світом, як тільки фірткою своєї непомильності. Англієць Бертранд Рассел передбачає, що в майбутньому державні уряди будуть "наукові"; а Римська Церква в непомильному Папі має вже від 1870 р. такий - і то аж наднауковий, бо непомильний, - уряд. Папи - це ніби фахівці непомильного розв'язання всяких життєвих проблем, через них ніби сам Бог говорить.

 

А папістичний клір доповість дальші слова-висновки. Ось що пише загребський "Католічкі Ліст" (1935 p., №24, с. 299): "Папа не є тільки людиною. В своїй службі він взагалі не є людиною. Своє завдання і свою службу він не виконує людськими засобами... Папа - це голова світу (prvak svijeta). Він повинен вести світ і управляти ним, а всі вожді і міністри - через нього". Але ж Папа в Середні віки уже був диктатором над світськими володарями - і що ж? Чи історія не знає, як це було і як світ провалився під папами? Чи історія не знає, що адміністрація в Папській державі була найгірша?

 

Римський клір годує свою душу химерними претензіями і химерними мріями замість годувати її простою євангельською правдою. Він запаморочений своїм психозом, тому нездатний критично поглянути ні на історію, ні на сучасність, ні на майбутність; свою Церкву він тільки величати вміє, а інші християнські церкви - тільки паплюжити. Догма про непомильність Папи могла вирости тільки з такого психозу, і той психоз вона цементує, легалізує і освячує.

 

II. "Диктати Папи" Григорія VII

 

Папа Григорій VII (1073-1085), германець Гільдебранд, з усім запалом душі віддався здійсненню понять і претензій, які в його часи вже були дозріли в Римській Церкві. Він продовжував лінію попередніх пап, але в ньому ця лінія дійшла до свого теоретичного кінця. В своїх "Диктатах Папи" Григорій VII накреслив ідеальне становище Папи в Римській Церкві. Цей ідеал присвічував також і пізнішим папам та присвічує й дотепер. Багато точок з того Гільдебрандового плану пізніші папи реалізували, дещо вже й пережилося. Найпізніше вони реалізували догму про непомильність Папи.

 


Ось "Диктати Папи" [10]:

 

"І. Римську Церкву заснував Сам Господь". Григорій VII, без сумніву, хотів цим сказати, що Римська Церква має свої права від Самого Ісуса Христа (що й нинішні папи твердять). Але Григорій це так висловив (і то доцільно), начеб Христос проповідував у Римі і передавав Римській Церкві всі Свої права. Вже з цієї першої точки видно, що Папа Григорій VII зовсім не в'язався історією, а твердив те, що для його претензій підходило.

 

"II. Тільки римський архієрей (Pontifex) по праву називається Вселенським (Universalis)". Це означає, що тільки Римський Папа має право підкорити собі весь світ.

 

"III. Тільки він один-єдиний може єпископів усувати або наново приймати".

 

"IV. Його легат стоїть на Соборі над усіми єпископами, хоч би він був нижчого чину, і він може проти них проголошувати засуд усунення". Це означає, що Папа є абсолютний монарх у Церкві, Папа стоїть над Собором, а Собор супроти нього вповні безсилий.

 

"V. Папа може неприсутніх усувати з посади".

 

"VI. З тими, котрих він прокляв, не сміємо - між іншим - навіть в одному домі перебувати".

 

"VII. Йому одному можна, за вимогою часу, нові закони видавати, нові громади (єпархії) творити, канонію на абатство перемінити або, навпаки, багату єпархію поділити, а бідні - з'єднати".

 

"VIII. Тільки він один-єдиний може носити імператорські відзнаки". Це означає, що Папа має не тільки найвищу духовну, але й найвищу світську владу.

 

"IX. Тільки єдиному Папі володарі мають цілувати ноги". Всі володарі підкорені Папі як своєму абсолютному володареві.

 

"X. Тільки його ім'я має згадуватися в церквах".

 

"XI. Це ім'я єдине в світі".

 

"XII. Він може усувати імператорів".

 

"XIII. Він може, коли зайде потреба, переводити єпископів з місця на місце".

 

"XIV. Він може висвячувати клірика з якої хоче Церкви".

 

"XV. Ним висвячений може стояти на чолі іншої Церкви, але він не може підлягати, ані не сміє прийняти вищого сану від іншого єпископа". Григорій тут уводить вищий тип кліру, який відрізняється тим, що висвячений Папою. Зрештою, це не що інше, як пересадження до Церкви тієї категорії, якою в державі відрізняються члени королівського дому. Ця точка в Римській Церкві не прийнялась, хоч вона добре потрапляє під логіку папства. Якби папство дійсно походило з Христової установи, то вже від апостольських часів існував би в Церкві сакраментальний сан папства, який могли б через хіротонію передавати тільки самі папи (висвячені папами були б щось інше, вище, ніж висвячені іншими єпископами). Але за часів Григорія VII вже було запізно вводити таку, перед тим нечувану, спеціальність.

 

"XVI. Жоден Собор не сміє називатися Загальним (Generalis) без його наказу".

 

"XVII. Жоден закон і жодна книга не можуть вважатися канонічними без його признання".

 

"XVIII. Його думку ніхто не сміє відкидати, а він сам може відкинути думку всіх".

 

"XIX. Його ніхто не сміє судити".

 

"XX. Ніхто не сміє засуджувати того, хто апелює до Апостольської столиці".

 

"XXI. Їй мусять подаватися значніші справи всякої церкви".

 

"XXII. Римська Церква ніколи не помилялася і навіки не буде помилятися, як про це свідчить Св. Письмо". Ось непомильність Римської Церкви висловлена загально (без відрізнення, чи Папа непомильний як особа, чи Римська Церква як збір). Та без усякої стриманості. Григорій тут певно мав на думці Христові слова: "І ворота адові не осилять Її", - але ж: а) це Христос відносить до Своєї Церкви взагалі, а не до Римської; б) Христос тут говорить про непоборність Церкви, а це не те саме, що непомильність.

 

"XXIII. Римський архієрей, якщо він канонічне настановлений, завдяки заслугам блаженного Петра безсумнівно робиться святим (efficitur sanctus), як про це свідчить св. Еннодій, павійський єпископ, а багато свв. отців сприяють цій думці, як це зазначено в декретах блаженного Симмаха Папи" [11]. Тут маємо перший раз в історії - і то самим Папою - декретовану папську непомильність, але в усьому обсязі: Папа не тільки непомильний у викладанні Христової науки, а з посади святий; він взагалі не може грішити і ні в чому помилятися. Григорієві VII не йде про титул ("святий отець" - Папа), а про предметну святість, бо він каже, що Папа одержує святість від Бога ради заслуг блаженного Петра. Це повторення марновірства давніх поган-римлян, які обожували своїх цезарів. Але погани навіть своїм божкам не приписували непомильності. Григорій виразно говорить про непомильність Римської Церкви в пункті XXII, а з цього можна догадуватися, що непомильність Римської Церкви має своє джерело в папській святості за посадою.

 

"XXIV. За його наказом і за його дозволом підлеглі можуть вносити "скарги".

 

"XXV. Він може єпископів усувати і знову приймати без скликання Собору". Видно, що Григорієві найбільше було бажано цілковито володіти єпископами, бо до цієї теми він раз-у-раз повертається (III, IV, V, XIII, XXV). Він перший з пап і вів так звану боротьбу за інвеституру, тобто за право призначати єпископів.

 

"XXVI. Хто не є згідний з Римською Церквою, той не є католик". Це логічний висновок з непомильності Римської Церкви, але через те вираз "католикос" (соборний, повсюдний) дістав пародійне значення: спершу цей вираз означав те, що всім церквам притаманне, а тепер він став означати те, що притаманне тільки одній локальній, Римській Церкві. Тут зародок "римо-католицької" Церкви. А що Римська Церква висуває претензію, ніби вона має від Бога юрисдикцію над усім світом, бо, мовляв, Ісус Христос віддав Римові Свою віру і Церкву в приватну посілість, то з цього випливає, ніби римська юрисдикція необхідна для спасення всім людям; отже, вона немовби належить до св. тайн. Ось такі абсурди виходять з "непомильності" Римської Церкви!

 

"XXVII. Він може звільнити підданих від присяги вірності супроти несправедливих (зверхників)".

 

 


Хто знає церковні канони І тисячоліття, для того ясно, що папа Григорій VII своїми "Диктатами Папи" перекреслив усю попередню історію Церкви, потоптав основні канони і на поганський лад повикривляв євангельські поняття.

 

Григорій VII змішав єпископа Римської Церкви з давнім поганським римським цезарем і ще набагато побільшив владу старих римських цезарів. Усю владу, яка тільки можлива на землі, - і духовну, і світську - Григорій VII присвоює Папі і робить Папу зовсім невідповідальним перед людьми. Цим Григорій VII випередив англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679), який також навчав, що володар має всю владу, яка тільки можлива, - світську і духовну - і не може грішити, бо стоїть над усіма законами, а сам він є джерелом усіх законів. Але ж Гоббс був матеріаліст! Так "непомильний" Папа і матеріаліст Гоббс зійшлись у своїх ідеалах!

 

З братерського союзу первісної Церкви в "Диктатах" Григорія VII вже не залишилося нічого. Папа, мовляв, від самого Бога має диктатуру в Церкві - і всі народи, всі церкви та всі одиниці мають підкорятися тій диктатурі. А щоб підсилити папську диктатуру, Григорій вводить механічну непомильність Римської Церкви і механічну святість римських єпископів. Це був заколот, що не міг залишити Церкву в спокої. Щоправда, папи вже від Льва І (440-460) бунтувалися проти вселенських соборів і проти Грецької Церкви, узурпуючи собі божественний примат, якого Грецька Церква ніколи їм не признавала. Коли ж ті римські претензії в XI ст. зросли аж до міри Григорія VII, то папи зірвали зв'язки з Грецькою Церквою, щоб вона не спутувала їх в їхньому розгоні (очевидно, папи сподівалися, що згодом підкорять собі Грецьку Церкву силою). А грекам стало вповні ясно, що з такою Римською Церквою, яка так дуже змінилася і повернулася до поганських понять, вони вже не можуть далі йти разом. Христос відкинув старозавітну "ціну крові" (цінність походження з роду Авраама), відкинув усяку механічність у справі спасіння, а визнає тільки моральну цінність людини.

 

Це не тільки протиєвангельське, але й протиприродне поняття, що діти святих батьків також мають бути святі ради заслуг батьків. Святість кожна одиниця мусить сама для себе здобути, тому що в неї свобідна воля. Римська Церква присвоює собі, що вона успадкувала володарський примат ап. Петра і його віру, - отже, непомильну віру; а Григорій VII твердив, що римські єпископи успадковують також і святість ап. Петра.

 

Але ж Сам Христос важливіший, ніж ап. Петро; отже, коли б це йшло так, як твердить Римська Церква про себе, то ще куди певніше було б, що всі християнські церкви і взагалі всі християни успадковують Христову святість і непомильність без своєї моральної заслуги, тільки задля заслуг Ісуса Христа - і справа спасення стала б уповні механічною чи формалістичною.

 

Таке розуміння Євангелія - це дуже грубе незрозуміння або пофальшування його.

 

Отже, віра в непомильність Римської Церкви та Папи і в службову святість Папи зродилася з дуже грубої помиленості Римської Церкви. Претензії Римської Церкви безсумнівно зародилися з її зарозумілості та захланності. Однак ми можемо абстрагуватися від того і розглядати її претензії як її ідеали.

 

Папа, що має всю "повноту" ("plenitude" - це улюблений вираз папістів) духовної і світської влади, - хіба це євангельський ідеал? Нащо ж "повнота влади" для Папи? З ідеального боку, тільки на те, щоб у Церкві і взагалі в житті людей усе вирішувалось диктатом, наказом, володарською силою згори.

 

Це найпростіший спосіб вести людські душі, але він не рахується з людською свободою і не вдається глибоко в душу.

 

Христос виразними словами відносить таке панування над людьми до поган: "Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними, а вельможі правлять ними". А до апостолів каже: "Не так воно між вами, але хто хотів би бути між вами великим, нехай буде вам слуга..." (Мф. 20:25-27). Володарська величність для Христа начеб взагалі не існувала (в Старому Завіті було зовсім інакше: цар був високо піднесений у моральних повчаннях). Христос не займав ніякої суспільної посади; навіть не хотів бути суддею в земних справах, коли Його люди самі просили про те (Лк. 12:13-14).

 

Звичайно, що Христос має бути зразком для того, хто претендує, що він є Христовим "намісником"!

 

Отже, римський ідеал "Папа і заразом цар над царями", чи то папоцезаризм - це не євангельський зразок і ідеал. Папоцезаризм як ідеал - це примітивна концепція, яка занадто спрощує людське життя, а тому вона не достосована до дійсного ходу життя. Держава і Церква ніколи не можуть бути одне й те саме, хоч як вони переплутані в своїх взаєминах. Розвиток духу всюди доходить до спеціалізації (чим більше наука розвивається, тим більше вона поділяється на спеціальні галузі), а одна з основних таких спеціалізацій є Держава і Церква.

 

Мойсей пов'язав релігію з державою. А Христос, як ніхто з релігійних реформаторів, стояв виключно на релігійному ґрунті. Отже, римський папоцезаризм - це поворот до становища Мойсея (а властиво, до становища Магомета).

 

Єдність церковної влади - одна голова для всієї Христової Церкви - це ідеал, який виглядає як самозрозумілий. Це взагалі найсильніший аргумент папства. Коли вже всі інші аргументи впадуть, то римські священики покликаються на те, що одна голова таки мусить бути для всієї Церкви.

 

Самозрозумілість цього аргументу ґрунтується на припущенні, що в Церкві все має вирішуватися за правом згори. В Римській Церкві приймають це припущення як самозрозуміле і не вважають за потрібне доводити його правдивість, бо воно відповідає вдачі римлян. У дійсності ж це припущення не згідне з євангельським духом, бо воно нівелює "свободу, яку маємо в Ісусі Христі" (Гал. 2:4). Для Євангелія зовсім чужий юрисдикційний диктат, Христос не дав нам ніякого "Codex juris canoпісі" ("Кодексу канонічного права"). Одна голова не є тільки "головою", але й цілою людиною; вона й не може виступати сама, а завжди із своїм оточенням.

 

І те оточення, маючи всю владу в своїх руках, накидається всій Церкві та асимілює її з собою. Папський Рим навіть свою локальну назву накинув цілій Римо-Католицькій Церкві, і свою латинську мову, і свої поняття, і норови, і звичаї. Ось як на ділі виходить "одна голова" в Церкві. Зрештою, одна голова всієї Вселенської Церкви - це тільки ілюзія, це тільки римський ідеал, який ніколи не був осягнений. У І тисячолітті, коли Східна і Західна церкви жили в єдності, Папа не мав юрисдикційного примату. А в II тисячолітті, коли папи завзялися узурпувати собі юрисдикційний примат, Церква саме тому розкололась, і папи осягнули юрисдикційний примат тільки в Західній Церкві.

 

Та невже православні і протестантські церкви живуть без голів? Всюди є голови, а лишається тільки питання: чи Церква з Христового розпорядку має бути монархією, і то саме римською монархією, як цього навчає Римська Церква, чи ні? В І тисячолітті Церква не була монархією. Отже, чи можливо, щоб ні апостоли, ні св. отці, ні вселенські собори І тисячоліття не зрозуміли Христа в такій преважливій справі, а зрозуміли ту справу аж папи, коли стали світськими королями?!

 

Люди повинні мати державну голову, бо в анархії годі жити. Але чи з цього виходить, що мусить існувати всесвітня монархія? Євреї задержали свою Мойсейову віру аж досі, хоч вони не мають непомильного монарха-рабина, і хоч вони розсипані по світу. Є ще інші чинники, які об'єднують людей, а не тільки юрисдикційний диктат. А скільки то разів в історії Римської Церкви папство ("одна голова"), замість давати ті блага, для яких воно видумане, доводило до роздорів та до спокуси, коли водночас було по два або й три папи?

 

Римський Папа є "Вселенський Архієрей" в такому самому значенні, як і Царгородський Патріарх; усі церкви ні одного з них не признають, а признають їх тільки їхні вірні. Що в Римського Архієрея більша влада і більше вірних на світі, це має тільки відносне значення. Але в Римської Церкви своєрідна психіка: вона не відрізняє своїх любих ілюзій від реального стану; вмовляє себе, що саме Христос дав їй повноту влади на ввесь світ; усіх християн, і навіть усіх людей, вважає за своїх, тільки що відпалих, і обіцяє собі, що ось-ось усі "заблудлі вівці" повернуться до неї. В такому дзеркалі виглядає, що ідеал Римської Церкви "одне стадо - один пастир" ніби вже здійснений. Власне, цей психоз найсильніше зваблює вірних Римської Церкви. Помиленість Римської Церкви сидить аж на дні її серця! Тому вона не спроможна критично поглянути на себе. Бо коли б так не було, то Римська Церква соромилася б раз-у-раз і перед усім світом чванитися своєю "непомильністю".

 

Від Григорія VII носилися папи з мрією і тенденцією заснувати всесвітнє своє царство - "Царство Боже" на землі - святе, справедливе, щасливе, вимріяне... Хорватські теологи, як ми бачили, ще й нині не позбулися тієї мрії. "Диктати" Григорія VII, власне, придумані на зреалізування того ідеалу. Однак упродовж тисячоліття не вийшло нічого з того плану пап. І ніколи не вийде, бо природа земного світу противна всяким утопіям. Євангеліє також противне, бо воно найглибше розуміє дійсну природу земного життя. "Бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього" (Євр. 13:14). І ось виходить, що "непомильні" папи, всі як один, у II тисячолітті грубо помилялися в розумінні євангельської правди.

 

Не перечимо, що папи для поодиноких осіб викладають Євангеліє так, як у ньому написано: що кожний християнин має нести свій хрест; що доволі дневі клопоту його; що ніхто не може сподіватися здійснення своїх утопічних ідеалів на землі, бо земне життя піддане трагізмові, воно - тільки початок, а кінець - на другому світі...

 

Але як тільки папи переходять до самих себе та до своєї Римської Церкви, тоді вони вже переходять на "Диктати" Григорія VII, в яких нема нічого євангельського, а є тільки план на будування нової вавілонської вежі і жадання, і істерична віра.

 

Римська Церква двоєдушна: одна її душа євангельська, а друга - поганська. Тому що Римська Церква перехвалюється, ніби її християнська віра найчистіша і єдиноспасенна, її суміш Євангелія з поганством виходить дуже штучна. Папа - це і "слуга слуг Божих", і "цар над царями"; целібат духовенства - це ніби євангельська чистота, яка йде в парі з добровільною бідністю та з відірванням душі від земного життя; а з другого боку, римський клір жадний до багатства і панування на землі... Так Римська Церква притягує та прив'язує до себе своїх вірних і євангельським, і суто сьогосвітнім блиском; грає на протилежних людських інстинктах. І це має бути непомильна Христова наука!

 

Скажуть мені хитрі римські теологи, що я воюю з донкіхотськими вітряками, бо "Диктати" Григорія VII - зовсім не догми, а непомильність Римської Церкви і Папи відноситься тільки до догм. На це я відповім, що "Диктати Папи" в житті Римської Церкви в II тисячолітті були куди важливіші, ніж багато, багато догм.

 

Догми - це незмінні правди віри, тому вони постійно впливають на рух і напрям релігійно-морального життя. А "Диктати" Григорія VII - це вповні вірно відчута постійна психічна вібрація римських пап, залежна то від римської вдачі, то від римської традиції. Ця вібрація була рушійною силою всієї історії Римської Церкви в II тисячолітті, і саме вона довела до папських догм на соборах 1274, 1439, 1870 pp. Можна сміливо сказати, що та психіка пап, яку виражають "Диктати", в Римській Церкві в II тисячолітті рівноважиться з усім Євангелієм. Взагалі, в Римській Церкві "Codex juris canonici" рівноважиться з Євангелієм.

 

Психіка пап передавалася всій Римській Церкві, а Римська Церква - тому що вона в Середні віки повністю панувала над психікою всіх народів у Західній Європі - є джерелом усіх духовних рухів і навіть форми всієї культури західноєвропейських народів. Характерно, що на Сході всі великі єресі відносились до вчення про Бога, а на Заході - до устрою Церкви (катари, альбігойці, Віклеф, Гус, протестанти). Римська Церква принципово шукала володіння і багатств; її критичніші вірні легко помічали, що це не узгоджується з Євангелієм - і ось у тому був зародок для єресей, звернених проти устрою Римської Церкви. Реакція завжди обумовлена акцією. Отже, це від Римської Церкви залежало, що на Заході появилися саме такі, а не якісь інші, єресі.

 

Це ще не все. Контрасти між грецькими єресями були невеликі, тонкі (аріанізм, монофізитство, монофелітство...), а коли були й сильніші контрасти, як іконоборство, то Грецька Церква по закінченні боротьби таки вміла осягнути середню міру, щоб гармонізувати контрасти (зрештою, вся Грецька Церква визнала шанування св. образів, однак виключила статуї як занадто грубу форму). А контрасти між римо-католицькою вірою і західними єресями дуже великі та гострі.

 

Це походить з того, що римська вдача агресивна і без тонших думок, вона не добачає посередніх ланок між контрастами, тому вона неспроможна уступати від свого погляду, щоб погодитися з іншими. Звідтіль походить і те, що в Римській Церкві дуже великі контрасти між зверхниками та підлеглими. "Вся влада - клірові", а вірні - це "слухаюча Церква"; Папа - наче божок супроти єпископів; єпископ - наче божок супроти священиків; священик - наче божок супроти вірних. Зверхник, за римським таксуванням, більше цінний, ніж усі його підлеглі. Це ілюструвалося і в матеріальному забезпечуванні: єпископ, звичайно, мав більше добра, ніж увесь його клір.

 

Цей порядок у Римській Церкві не міг не поширитись і на світських зверхників у Середні віки, бо Церква тоді була єдиною вчителькою життя. І ось тут - джерело середньовічного феодалізму, суспільної системи з дуже великими й гострими контрастами. Шляхта виступала із своїми гербами, ніби печатками від Самого Бога, ніби вона від Нього одержала такі права. Все це було наслідуванням Римської Церкви.

 

Римська Церква навчила людей субординації та впертого накидування свого становища, а не навчила їх християнської смиренності й згідливості.

 

Чи міг би був з'явитися гітлеризм, якби він психічно не виріс на римо-католицькому корені? Рішуче ні! Обожене громадне самолюбство ("nur fur Deutsche"), диктування Богові своїх "прав" ("Бог - слуга Гітлера і слуга Рима"), вся влада - Гітлерові, система острої субординації, жива мрія про своє власне всесвітнє царство і т.ін. - все це взяте з психіки Римської Церкви. Життєву силу і благородність Римській Церкві дає її здорове становище - Євангеліє. Коли ж те становище відкинеться, а прийметься психічна схема Римської Церкви, то вийдуть такі страховиська, як гітлеризм.

 

Муссоліні також мавпував Римську Церкву. Під час абісинської війни він видав 10 своїх заповідей до італійських солдат. Між цими заповідями була й така: "Пам'ятай, що твій дуче ніколи не помиляється". Забавився в непомильного, як Папа! Але небесні сили не люблять зарозумілості; і Муссоліні, вскочивши в Другу світову війну, так жахливо помилився, як, мабуть, ніхто інший в історії людства.

 

І папи, без сумніву, подібно помилялися і помиляються, хоч це не так помітно. Якби папи задовольнилися почесним приматом, якби вони істерично не поривалися до захоплення всіх властей на світі, то куди краща була б і їх позиція, і стан усього християнства в світі (не було б таких роздорів).

 

Ось це справжній шлях "непомильності" Римської Церкви, яким вона повела й веде людство. Безперечно, це грандіозний шлях, небачений у попередній історії, але ж тут людська природа перемагає Євангеліє.

 

Східна Церква, поневолена магометанами й, частково, народами римської віри, не мала своїх Середніх віків, ні Нових віків, - вона вела тільки "півжиття" чи "чверть життя", і аж тепер розкриває очі в тому грандіозному, складному та небезпечному світі, що його витворила Західна Європа, і шукає самої себе в глибині своєї душі. Але Східна Церква не дає заразити себе "непомильністю" Римської Церкви та тими її категоріями думання й відчування, які зродили й підтримують віру Римської Церкви в її "непомильність".

 

Ill. "Ex cathedra"

 

"Диктати Папи" Григорія VII у своїй XXII точці підносять непомильність Римської Церкви, ніби вона "ніколи не помилялась і навіки не буде помилятися", а в XXIII точці підносять "святість з посади" кожного Папи. Так ці поняття покутували в Римській Церкві, доки остаточно не уточнилися. Непомильність Римської Церкви - це занадто широке поняття, бо не знати, хто, властиво, в Римській Церкві і в чому непомильний? А службова святість пап не могла втриматися, бо це було занадто дражливе поняття, якого теологія не могла сприйняти. Юридизм Римської Церкви мусив остаточно довести до такого вирішення проблеми, що, властиво, непомильний є тільки сам Папа, і то не завжди та не в усьому, а тільки тоді, коли говорить "ex cathedra" ("з кафедри"). Це вирішив Ватиканський Собор (sess. 4, cap. 4) ось такими словами:

 

"Римський Понтифекс (Архієрей), коли говорить з кафедри, тобто коли, виконуючи службу пастиря і учителя всіх християн, від імені найвищого свого апостольського авторитету визначає вчення про віру та звичай, якого має дотримуватися вся Церква, завдяки божественній присутності, обіцяній йому й блаженному Петрові, має ту непомильність, якою Божественний Спаситель хотів, щоб була наділена Його Церква, коли вона визначає вчення про віру та звичаї, і тому такі постанови Римського Понтифекса самі з себе, а не за згодою Церкви, незаперечні (irreformabilis)" [12].

 

У Римській Церкві Вселенський Собор цілком і в усьому залежний від Папи (канони 222 і 227), а Папа вповні незалежний від Вселенського Собору. Отже, ясно, що, властиво, непомильний є тільки сам Папа і вся непомильність у Римській Церкві походить від Папи. Це бюрократична, чисто юридична непомильність, зовсім чужа євангельським поняттям.

 

Розгляньмо аргументи, що їх наводять латинські теологи про непомильність Папи. Гуртер пише: "Непомильність Папи виходи/spanRUspan lang=ть з Христових слів: "Ти єси Петро (скеля), і на цій скелі збудую Церкву Мою". Дійсно, силою цих слів Петро із своїми наступниками, в яких живе, поставлений скелею та основою Вселенської Церкви, і то під поглядом віри, бо Церква - це Христова школа, яка ґрунтується на вірі і вірою управляється... Але Петро і його наслідники не були б скелею, від якої Церква одержує свою непоборну силу проти царства неправди й тьми, коли б вони самі могли носитися вітром навчання та помилок, якби вони не мали певності у вірі, або коли б їх декрети, щоб стати певними, мали затверджуватися згодою тієї Церкви, яка в усьому від них залежить. Отже, прерогатива непомильності міститься вже в самому службовому характері скелі" [13].

 

Аргумент цілком логічно розвинений, але його підстава зовсім фальшива. Ця підстава вже нам відома: ніби Церква з Христової установи є абсолютною монархією, і все в ній, навіть релігійні істини, має вирішуватися володарським диктатом. А що ж тоді хочуть сказати Христові слова: "Дух дихає, де хоче" (Ін. З:8)?

 

Невже, дійсно, в Римській Церкві всі Божі благодаті, внутрішні осяяння походять від Папи? Чогось такого навіть римські теологи не твердять. Нові думки зароджуються то тут, то там, виникає суперечність, а Папа виступає тільки як суддя суперечності. Тим суперечність осягає свою найвищу юридичну точку; і коли Папа вирішить суперечність, то вся Церква обов'язана піддатися папському вирокові. Однак це в дійсності залежить від того, чи Папа потрапить нав'язати всій Церкві своє вирішення. Ні "filioque" (що Св. Дух походить і від Сина, а не тільки від Отця), ні Непорочне Зачаття Пречистої Діви, ні культ Ісусового Серця не видумали самі папи; папи довго противилися цим новостям, поки зрештою піддалися напорові сильнішої партії у своїй Церкві. Папи ведуть Церкву тільки з юридичного погляду, а з психологічного погляду Римська Церква веде пап. Це інакше й не може бути, бо папи є дітьми своєї Церкви.

 

З юридичного погляду, справа непомильності Папи зовсім ясна: "Prima sedes a nemine judicatur" ("Першого престолу судити ніхто не може"); від вироку Папи нема апеляції; отже, вирок Папи лишається юридичо "irreformabilis" (незаперечний, незмінний). Але ж це не має нічого спільного з властивою непомильністю, тобто з питанням: чи папське вирішення дійсно є об'єктивною правдою? Одні папи противилися "filioque", Непорочному Зачаттю, культові Серця Ісусового; інші - схвалили і затвердили ці новості. Котрі ж з тих пап були непомильні? Щоб вигладити такі суперечності, латинські теологи без кінця наводять всілякі розрізнення: то переконують пап, що вони не те думали, що сказали; то знову, що їх вислів не був "ex cathedra". Але тим шляхом доходять тільки до юридичної мети, а зовсім не до об'єктивної непомильності.

 

Кожний абсолютний володар так само "непомильний", як і Папа. Тут можна подавати тільки такі розрізнення: чи володар дійсно щось сказав, чи сказано умовно, чи проголосив це як закон? Коли він проголосив закон, то "causa finita" (справа скінчена), бо нема до кого апелювати. Тільки ж тут іде про закон, а не про об'єктивну правду.

 

Папа видає не тільки дисциплінарні закони, а також і догматичні. Римляни, закохані в юридизмі аж до засліплення, також і догмати підтягнули під юридичні норми, зрівняли об'єктивну правду з законом - і так дійшли до папської непомильності.

 

Другий аргумент Гуртера - на підставі Христових слів до ап. Петра: "Але Я молився за тебе, щоб не ослабла твоя віра, і ти колись, навернувшись, утверди братів своїх" (Лк. 22:32). Навівши це, Гуртер пише: "Цими словами говориться, що віра в Петра, оскільки він є утверджувач братів (confirmator fratrum), не буде підупадати, - отже, не буде наражатися ні на яку помилку. Якщо ці слова відносяться також і до його наступників у приматі, то про їх непомильність годі сумніватись. А вони відносяться до Петрових наслідників... бо єпископи куди більше потребують утверджування, ніж апостоли потребували; отже, якщо Христос подбав про апостолів, поклавши на Петра обов'язок (уряд, officium) утверджування, то той уряд (officium) тим більше перейшов на Петрових наслідників" [14].

 

За римською догматикою, Петро міг утверджувати інших апостолів тільки короткий час від Страстей Христових до Зішестя Св. Духа. Після прийняття Св. Духа, за римською догматикою, всі апостоли стали непомильні; отже, нащо Петрові здався б "уряд" утверджувача братів? Але від Христових Страстей до Зішестя Св. Духа ап. Петро певно не був непомильний, бо він навіть відрікся від Христа і не дуже вірив у Христове Вокресення, коли мироносиці йому сказали. Невже відречення від Христа так подіяло на Петра, що він, розкаявшися, став аж непомильним? Воно так по-дивному виходить, тому що римляни з особистої Петрової справи роблять папський уряд "утверджувача братів". Взагалі, тут ішло Христові не про непомильність у вірі, а про те, щоб Петро - тому що він був живішого характеру - підбадьорював інших апостолів навіть після прийняття Св. Духа, бо той дар не зміняв їх вдачі. Петро навіть після прийняття Св. Духа, певно, не був непомильний. Це видно з того, що Павло докоряв Петрові в Антіохії за його поведінку з елліно-християнами. А це не була дрібна справа, бо саме вона спричинила Апостольський Собор.

 

Третій аргумент Гуртера - на підставі Христових слів до Петра: "Паси вівці Мої" (Ін. 21:15-18). Гуртер пише: "Правам і службі пастиря відповідає у вівцях обов'язок послуху - йти за пастирем. Отже, якщо найвищий пастир Церкви, якого мають слухати і єпископи, у своїй службі пасе Господнє стадо навчанням, то всі вірні повинні слухати його, бо інакше його авторитет був би захитаний. Але якщо за тих обставин найвищий пастир не був би бережений геть-чисто від усяких помилок, то Церква була б захитана (actum esset de Ecclesia). Припустімо, що він, коли виконує службу скелі і утверджувача братів, подає неправдиве вчення. Тоді або вся Церква і загал пастирів слухають його - і ось уся Церква вводиться в оману, а це годі подумати; або загал вірних пастирів піддає вчення дослідові, щоб переконатися, чи воно згідне з об'явленням, чи ні, - і не йде за Понтифексом, який помиляється. Де ж тоді та повнота власті душпастирювання й навчання, коли вівці вчать і пасуть свого пастиря?" [15].

 

Це юридичний римський жаргон, зовсім чужий Євангелію, бо в Євангелії нема нічого ні про "повноту влади" ап. Петра, ні про його наступників, ні про непомильність апостолів. Логіка Гуртера аж тоді була б закінчена, коли б утримався постулат Григорія VII, що кожний Папа є за посадою святий. В релігії марним є сухе, декретне утверджування братів; треба святості, щоб інших потягнути за собою. Отже, тільки святі папи могли б бути "утверджувачами братів"; а грішні, як це історія свідчить, розбивали Церкву, - наприклад, коли було водночас три папи. Отже, навіть чисто логічно аргументи папських теологів кульгають.

 

Основна похибка папських теологів випереджує всі їх аргументи. Римляни закохані в юридизмі, а це значить, що вони занадто спрощують життя; замість справжніх, дуже скомплікованих життєвих умов і відносин, вони ставлять юридичні схеми - отже, механізують життя. Третій (останній) аргумент Гуртера цілком ґрунтується на думці, яку папські теологи вважають за самозрозумілу, ніби тільки непомильна, наскрізь правдива віра спасає. Це також схематичний шаблон, а дійсність дуже скомплікована. Кінець-кінцем, ми переконаємося, що поняття і слово "непомильність", яке римляни в II тисячолітті ввели в теологію для свого самохвальства, треба викинути з теології, бо воно не стосується ні до людей, ні до Св. Письма.

 

Що ж це таке "ex cathedra"? Коли правники, замість ясного і виразного поняття, висувають алегорію, то певно на те, щоб "у каламутній воді рибу ловити". Так воно й з цим "ex cathedra". Папа завжди сидить на своїй кафедрі, на «Апостольській столиці» (в духовному значенні), бо ж така його посада; і ніколи не сидить на такій кафедрі, бо його папський трон не рівнозначний з його папською службою. Якби то Папа, коли хоче сказати щось "ex cathedra", сідав на якийсь визначений, реальний трон, то було б ясно, коли властиво Папа говорить "ex cathedra". А що такого звичаю в пап нема, то Папа і завжди говорить "ex cathedra", і ніколи не говорить "ex cathedra"! Як розуміти характер папських висловів і декретів, це залежить тільки від того, як папським теологам треба.

 

Гуртер пише про ватиканське визначення папської непомильності, що в ній "виразно визначається поняття "ex cathedra", так що всякі софістичні викрути противників щодо непевності такого говорення вже виключені. Папське говорення "ex cathedra" вимагає чотирьох умов: 1) з боку Понтифекса: щоб він навчав не як теолог, як учений, але як пастир і учитель християн; 2) з боку матерії: щоб Папа подавав науку про віру та звичаї; 3) з боку форми: щоб Папа вирішував, щоб ставив кінець суперечності, щоб давав вирішальне твердження, а не тільки заохочував, радив і т.д.; 4) з боку терміна: щоб Папа щось таке визначав, що обов'язувало б усю Церкву, хоч він актуально і не до всіх промовляє" [16].

 

Все-таки латинські теологи не в одному випадку ведуть спори про те, чи Папа сказав якесь твердження "ex cathedra", чи ні.

 

Приватною людиною Папа є тільки поза своєю службою. Але коли Папа, наприклад, проповідує вірним або пише енцикліку чи буллу в справах віри та звичаїв, то він говорить "ex cathedra", бо він виступає від імені свого найвищого, "апостольського авторитету", - адже така його кафедра, така його служба, що він у своїй службі завжди є "учителем і пастирем усіх християн". Хорватські теологи виразно твердять, що Папа "своє завдання і свою службу не виконує людськими засобами". Отже, Папа або завжди непомильний у своїй службі (його ж кафедра непомильна), або ніколи не є непомильний. Непомильність механічно зв'язана з папською службою; отже, або вона завжди зв'язана, або ніколи. Папа не впадає в екстаз, коли говорить непомильно; його Св. Дух тільки береже, щоб він не помилявся, бо так треба для добра Церкви. А для добра Церкви треба, щоб Папа взагалі не помилявся в своїй службі, щоб він був непомильний у всьому.

 

Однак Ватиканський Собор 1870 р. відрізнив у папській службі якесь спеціальне "ex cathedra"; його він точно не відділив від інших службових виступів Папи. І виходить з того така крутійська плутанина, що папські апологети, притиснені до муру противниками, розрізняють, що "Папа є над Собором, однак не є він над Вселенським Собором, бо нема Вселенського Собору без Папи"! Ватиканське формулювання папської непомильності, коли його проаналізуємо, має ось таке значення: Папа в своїй службі завжди говорить "ex cathedra", однак він непомильний тільки тоді, коли говорить "ex cathedra". Значить, оце звуження папської непомильності цілком штучне. За намірами папістів, Папа непомильний у всьому, що могло б вийти на добро чи на зло релігійного життя в Церкві. Тільки на цій основі папісти чваняться: "нас веде непомильний", "непомильний по нашому боці". Але ж історія свідчить, що папи суперечили один одному навіть у догматичних справах. Це абсурди, до яких доходимо, коли приймемо, що папи в своїй службі взагалі непомильні, що їх Апостольська столиця непомильна simpliciter.

 

А так само доходимо до абсурдів і тоді, коли приймемо, що папи непомильні тільки в дуже рідких випадках, тобто у формальному проголошуванні догм та в канонізації святих. Так обмежувати папську непомильність - це означає відкривати дуже широкі двері для папської помильності в справах обряду, дисципліни і в усіх тих догматичних справах, які ще не дозріли до вирішення, довкола яких ведуться спори, іноді віками, які саме тому є найбільш пекучі (не раз доводять до нових сект), - і саме тут непомильність Папи була б найпотрібніша. Це таке широчезне поле для папської помильності, що папська непомильність у такому випадку, властиво, даремно в Церкві існує, бо вона не може виконати тієї функції, для якої вона видумана: вона не спроможна забезпечити Церкву від того, щоб папи не вели Церкву всякими згубними шляхами (як про це історія і свідчить).

 

Не штука то Папі проголосити догму, яка вже віками дозрівала в Римській Церкві, і вже добре видно, що впливова більшість у Церкві є за нею і буде спроможна накинути її загалові. Це непомильність "post factum", аналогічна до "пророцтва" "post factum". Це надуживання слів, і більш нічого. Навіть коли догми були аж такі наглядно фальшиві, як ватиканські догми про божественний примат Папи, то і в таких умовах Папа міг забавитися в непомильного та затвердити ухвали Ватиканського Собору, тобто надати їм "непомильність".

 

Але нехай папи непомильно вирішать, наприклад, те, чи перші люди створені Богом безпосередньо, чи постали еволюційно; чи людську душу Бог творить безпосередньо, чи вона є якимсь традиційним способом (від батьків)? Власне, в таких випадках у розпалі суперечності папська непомильність була б потрібна, щоб охоронити вірних від помилок у вірі. Якщо тільки наскрізь правдива, тобто непомильна віра спасає, то папи повинні б непомильно вирішувати всяку проблему, що відноситься до релігії та моралі, як тільки вперше вона дійде до пап. Тільки така папська непомильність дійсно вела б Церкву непомильним шляхом.

 

Усі папи аж до XIX ст., доки природники не висунули теорію еволюції, твердо вірували в буквальне значення Св. Письма в тих місцях, де воно говорить про створення світу й перших людей, і так усім вірним проповідували. Нині папи вже не противляться тому, щоб під "днями творення" розуміти довжелезні епохи та приймати еволюцію, коли вона не подана в матеріалістичному дусі.

 

І ось, дивіться, "непомильні" папи захитались у своїй вірі під впливом нових відкриттів природників, а все-таки вони не беруться непомильно вирішувати, чи еволюція правдива, чи ні. І дозволяють своїм вірним помилятися у вірі! Чи не очевидно, що і папи "носяться вітром навчання та помилок" (Гуртер)?

 

Геліоцентричну теорію Коперника папи поставили були на "Індекс" як неправдиву, богопротивну вигадку, а через 200 років зняли її з "Індексу". Чи таке ведення Церкви помилковим шляхом не пошкодило Церкві?..

 

Що з того, що аж Папа Пій IX 1854 р. проголосив Непорочне Зачаття як догму? Скільки то пап, і навіть сам Фома з Аквіну, головний теолог Римської Церкви, заперечували Непорочне Зачаття; отже (з латинського нинішнього погляду), мали помилкову віру і вели Церкву неправдивим шляхом! Чи це не враховується? Якщо тільки непомильна віра спасає, то ті католики минулих віків, що заперечували Непорочне Зачаття, не могли спастися. А якщо вони могли спастися, то пощо взагалі непомильні папи на світі?

 

Ми вже сказали, що папісти на такі закиди відповідають, що ті твердження пап не були "ex cathedra" або папи не те думали, що сказали, і т.ін.

 

На вибраних прикладах з історії побачимо ту штучну гру папістів у подробицях.

 

IV. Григорій І і Григорій VII

 

Погляди Григорія VII на папство нам уже відомі. Порівняймо ж ті погляди папи Григорія VII з поглядами Григорія І - і відкриємо грубий "брильянт" непомильності пап.

 

Царгородський Патріарх Іоанн Постник прийняв був титул "Вселенського Патріарха" (бо так титулували його інші східні єпископи). Це затривожило тодішнього Папу Григорія І (590-604), бо римські папи в І тисячолітті дуже боялися конкуренції єпископів Нового Рима (Царгороду). І почав Григорій І писати на всі сторони зі скаргами, повчаннями, обвинуваченнями та погрозами.

 

До Іоанна Постника Папа писав: "Все-таки ніхто (з попередників його на римському, апостольському престолі) ніколи не хотів називати себе таким титулом (tali vocabulo), ніхто не узурпував собі цієї непродуманої назви, щоб не виглядало, що, узурпуючи собі славу єдиного в ієрархічному чині, відмовляв би її всім братам" [17]. "Ось задля цього безбожного, гордого титулу (ex hoc nefando elationis vocabulo) Церква роздирається, серця всіх братів наражаються на обурення... Отже, що ж, найдорожчий брате, відповіси на тому страшному іспиті грядущого суду, коли ти хочеш на світі називатися не тільки "отець", але і "загальний (generalis) отець"?" [18].

 

Григорій І писав у цій справі також до царя Маврикія та до цариці. В боротьбі проти царгородських патріархів папи завжди шукали собі спільників у царгородських царях і царицях. У листі до царя Григорій писав: "Це не моя справа, але справа Божа; і не тільки я сам, але вся Церква занепокоєна, бо святі канони, бо собори, що їх треба шанувати, і навіть святі заповіді (mandata) Самого Ісуса Христа зарозумілою й бундючною вигадкою чиєїсь мови захитуються. Адже всім, хто знає Євангеліє, ясно, що Господнім Словом святому і зверхникові всіх апостолів Петрові довірена опіка над усією Церквою. Ось він ключ Царства Небесного приймає, власть в'язати й розв'язувати йому дається, опіка над усією Церквою і зверхництво йому довіряється, та все-таки він не називається вселенським (universalis) апостолом; а найсвятіший муж, мій співсвященик Іоанн наважився називати себе вселенським єпископом. Мушу кликати й сказати: "О tempora, o mores!" [19].

 

До єпископів Євлогія та Анастасія Григорій І писав: "Тому нехай ваша святість ніколи нікого не називає вселенським, щоб, признавши незаслужену честь іншому, не відбирати собі заслуженої" [20].

 

До Євсевія Солунського: "Бо якщо один, як він сам думає, є вселенський, то лишається, що ви - не єпископи" [21].

 

Яка велика еволюція зайшла в Римській Церкві від Григорія І до Григорія VII! Григорій І ще був уповні свідомий братерського союзу єпископів, він ще зараховував себе до "чотирьох патріархів" нарівні з іншими. Хоч він також покликається на (самими папами видуману) легенду, ніби римські єпископи мають примат у Церкві задля Петрового спадку, все-таки він ще задовольняється першенством голови на зборах, що є тільки "першим між рівними".

 

Реагуючи на титул Патріарха Іоанна Постника, Григорій І прийняв смиренний титул "servus servorum Dei" ("слуга слуг Божих"), і цей титул папи затримали дотепер, змішуючи суперечні цінності і в своєму урядовому становищі.

 

Якби Григорій І встав з гробу за часів Григорія VII, то набрався б страшенного сорому, довідавшись, що його наступники стали такими "слугами слуг Божих", яким царі - за власним диктатом пап - мають цілувати ноги. На чию адресу він повторив би Ціцеронові слова: "О tempora, о mores!"? Гордість, яку Григорій І так часто осуджував на адресу царгородського єпископа, пізніші римські єпископи піднесли аж до четвертого ступеня: 1) вони не тільки прийняли титул "Вселенського Архієрея" і зробили своє ім'я "єдиним у світі", але 2) ще й узурпували собі вселенську владу, проголосили римського єпископа справжнім єпископом усіх взагалі єпархій і кожної зокрема, а з єпископів зробили своїх "гуменних"; 3) проголосили себе непомильними і 4) всі свої узурпації проголосили за догми віри.

 

Григорій І дуже влучно підхопив, які будуть наслідки такого підвищення одного з патріархів: Церква роздирається, серця всіх братів наражаються на обурення; коли є один вселенський єпископ, то інші - вже не єпископи; тією зарозумілою видумкою святі канони, собори і навіть заповіді Самого Ісуса Христа захитуються. Невже ж може бути кращий свідок того, хто в дійсності і чому розбив первісну, соборно-кафоличну Церкву?

 

Котрий же з тих двох пап Григоріїв був непомильний? Папські теологи відповідають, що тут нема мови про сакральне "ex cathedra", бо це були приватні думки тих двох пап, - отже, обидва вони могли помилятися. Ось бачите, яке чародійне те "ex cathedra", як воно рятує "непомильних" пап від усякої помилки! Але ж у дійсності це чиста софістерія!

 

Ми вже пояснили (в II розд.), що "Диктати" Григорія VII були джерелом ватиканських папських догм. Отже, це не були його приватні погляди на становище Папи та на устрій Церкви, а загальна віра в тодішній Римській (локальній, тій "непомильній") Церкві.

 

Так само погляди Григорія І на устрій Церкви були загальною вірою в його часах, а не його приватними поглядами. Григорій І міг виступати проти посягання Царгородського Патріарха тільки на підставі загальної віри в усій Церкві, бо інакше його виступ не мав би ніякої сили. Зрештою, знаємо і з інших джерел, що в тих часах у всій Церкві дійсно була така віра, що Христова Церква, з Христового заповіту і за соборними канонами, є братерський союз; отже, один "вселенський єпископ" мав би знищити той соборно-братерський устрій Церкви.

 

Коли ж Римська Церква "непомильно" розуміла Євангеліє щодо устрою Церкви: чи за часів Григорія І, коли її віра була згідна з вірою Східної Церкви? чи від Григорія VII аж дотепер, коли віра Римської Церкви цілком відступила від віри Григорія І та всієї давньої Церкви? Ось до яких абсурдів доводить "непомильність" Папи і Римської Церкви! Історична метаморфоза Римської Церкви карколомна, а папи проповідують, що тільки Римська Церква вірно береже "depositum fidei" ("скарб віри") так, як від ап. Петра прийняла!

 

Зрештою, Григорій І у своїх висловах в боротьбі проти Іоанна Постника не був зовсім щирий. Коли він вибрав собі новий титул "servus servorum Dei", то він напевно мав на думці ту Христову мову: "Хто хотів би між вами бути перший, нехай буде всім раб". Григорій І у дійсності не тому воював проти Іоанна Постника, що його дуже вражав титул "Вселенський Патріарх", а тільки тому, що цей титул присвоював собі Царгородський Патріарх. Як на глум з писань Григорія І, вже Папа Боніфатій III (607 p.) - отже, через три роки по смерті Григорія І - домігся в царгородського царя Фоки, щоб він признав йому титул "вселенського єпископа".

 

Нинішні апологети непомильності Папи саме беруть ту нещирість Григорія І за доказ монархічного першенства Папи. Краківський єзуїтський "Oriens" (1937, №3, с. 135) в статті під заголовком "Позірні суперечності у вченні пап" аргументує: "Невже ж (Григорій І) втручався б у справу його (Іоанна Постника) титулатури, якби не був переконаний щодо своєї зверхності над ним? Зрештою, сам смиренний титул, який собі Папа надав, тобто "слуга слуг Божих", свідчив про його переконання, що він є першим єпископом у Церкві".

 

Ми бачили, що Григорій І виступав не як зверхник Іоанна Постника, а тільки як його обвинувач. Що Григорій І мав переконання, що він є першим єпископом у Церкві, це певне, бо ж II і IV вселенські собори виразно признали римським єпископам першенство честі. Але ж ідеться про те, як те першенство розумів Григорій І, а як Григорій VII і Ватиканський Соб) утверджування, то той уряд Третій аргумент Гуртера - на підставі Христових слів до Петра: RU/emem/spanRUspan lang=span lang=span lang= ор. Ватиканський Собор за таке розуміння папського першенства, яке було в Григорія І і в усій тодішній Церкві, виразно кидав анафему на кожного - отже, і на Папу Григорія І (святого і Великого) та на всю Церкву І тисячоліття.

 

Ось так виглядає "непомильне" папське "ex cathedra"!

 

V. Папи Лев І та Іоанн VIII воюють проти вселенських соборів

 

Другий Вселенський Собор (381 р.) у своєму 3-му каноні каже: "Єпископ Константинополя нехай має старшинство (першенство) честі після єпископа Рима, тому що Константинополь є Новий Рим". З покликом на цей канон те саме повторив IV Вселенський Собор (451 р.) у своєму 28-му каноні і ще більше розвинув підстави.

 

Папа Лев І у своїх протестаційних листах проти 28 канону IV Вселенського Собору мусив звернутися й до II Вселенського Собору і так підриває його значення, ніби це був Собор лише "кількох єпископів" і ніби той Собор не прислав до Рима жодного такого свого рішення, яке признавало б царгородському єпископові перший ранг після римського єпископа.

 

Канон 28-й IV Вселенського Собору виразно згадує, що на II Вселенському Соборі було 150 єпископів. Отже, Лев І добре знав, що він говорить неправду про число учасників II Вселенського Собору, але він цим способом хотів зазначити, ніби це був марний Собор, якого він не визнає за Вселенський. Так само папа Лев І був свідомий і того, що він неправдою воював, коли твердив, що II Вселенський Собор не прислав до Рима свого 3-го канону. Лев І хотів цим пояснити, чому тодішній папа Дамас І не протестував проти 3-го канону II Вселенського Собору. Дамас же насправді тому не протестував, що він ще не мав ані тієї відваги, ані тих виразних папських зазіхань, якими відзначався Лев І.

 

Для нас має вагу не те хитре воювання Льва І, а те, що "непомильний" Папа через 70 років після II Вселенського Собору не хоче признати за тим Собором ніякого значення, і йому навіть не спадало на думку, що його наступники таки будуть змушені історією визнати той Собор Вселенським! Де ж тут папська непомильність? А може це не було "ex cathedra"?

 

Якщо так, то тоді Лев І протестував проти 28-го канону IV Вселенського Собору тільки як приватна людина, а не "ex cathedra";, отже, цей канон зберіг свою силу, а в ньому говориться, що римський єпископ має старшинство честі тому, що він є єпископом царського міста.

 

На це римські теологи поставлять нове розрізнення: що "ex cathedra" є тільки головне твердження Папи, а не його мотивація. Виходить, що не мають сили 28-й канон IV Вселенського Собору і 3-й канон II Вселенського Собору, але й мотивація Папи Льва І також неважна (не є непомильна). Ми могли б поставити ще дальше розрізнення, папські теологи поставили б знов інше - і так без кінця. Але киньмо цю негідну гру словами й поняттями та поставмо справу "по-людському". За римською догматикою, II і IV вселенські собори непомильні у своїх догматичних вирішеннях, а в оцінці папської позиції в Церкві вони ніби помилялися (бо не признавали римському єпископові першенства на підставі Петрового наслідства і признали йому тільки першенство честі, а не повну юрисдикцію). Як це? Щоб ті собори мали дар непомильності в тонких догматичних проблемах, а в справі папства, яку з досвіду і з традиції добре знали, щоб вони помилялися?! Чи це не образа для таких вселенських соборів (і для всіх дальших у І тисячолітті, бо вони стояли на тому самому погляді)?! Так штучно, так неприродно та нещиро тільки в Римі призвичаєні думати й вірувати!

 

За нинішньою римською догматикою, тільки те з постанов вселенських соборів непомильне, що затвердив Папа. Це дуже спрощує для римлян усі конфлікти пап з вселенськими соборами. Все-таки, це ще не усуває всіх труднощів, бо й папи суперечили один одному. Ту решту, як ми вже сказали, папісти усувають так, що по-адвокатському вигладжують різниці між твердженнями різних пап. Кінець кінцем, уся ця гра доводить до тієї ілюзії, ніби непомильне є все те, що в Римській Церкві нині має признання й затвердження Папи. Очевидно, це "нині" щораз пересувається далі, а Римська Церква переконує своїх вірних, ніби вона (тільки вона) все зберігає так, як було в Церкві від апостольських часів. Ось завдяки такій сполуці ілюзій та ідеалів Римська Церква кінець-кінцем може черпати повними пригорщами з "непомильності" Папи, - ніби все, що тепер у Римській Церкві визнано, є плодом папської непомильності. Якби Римо-Католицька Церква була маленька і вбога, то "непомильність" Папи була б смішною зарозумілістю. Але багатство і сила завжди засліплюють!

 

На вічну ганьбу Римській Церкві буде її "VIII Вселенський Собор", що відбувся в Царгороді в 869-870 pp. На тому соборі римляни судили славного Царгородського Патріарха Фотія, сміливого борця проти папських узурпацій, якого новий цар, Василь Македонець, скинув з престолу. При відкритті того Собору брало участь всього 12 єпископів, Патріарх Ігнатій і три папські легати. Як на Вселенський Собор, аж смішно замале число! З часом росло число "розкаяних" єпископів (які під тиском царя відреклися від Фотія й піддалися римлянам). На декреті Собору підписалися 102 єпископи. Римляни тут були всесильні, бо з ними був імператор (який ще не мав поняття про справжні наміри Рима).

 

Коли ж по смерті Патріарха Ігнатія цар Василь знову покликав Фотія на Патріарха, римляни змінили тактику. На Соборі в Царгороді 879 р., на якому було 380 єпископів, вони не тільки що замирилися з Фотієм, але признали цей Собор за Вселенський і осудили, та кинули анафему на попередній, протифотіанський Собор. Головний папський легат, єпископ Павло, після свого підпису на соборному декреті написав: "Я відкидаю і анафематствую Собор, що був проти нього (Фотія) в Царгороді... те зборище я аж ніяк не вважаю за Собор" [22].

 

Гергенретер, великий оборонець пап проти Фотія, хоче бачити в тій дописці тільки грецьку підробку первісного тексту. Але ж на с. 500 того самого тому він наводить, що на Соборі заявляли: "і тепер ми анафематствуємо та відкидаємо все... що проти нього (Фотія) зроблено", - а папські легати ні словом проти цього не виступили! Зрештою, такий був "nervus logicus" фотіанського Собору 879 р.

 

Папа Іоанн VIII, між іншим, дав таку інструкцію своїм легатам на Собор: "Далі хочемо, щоб перед цілим Собором було проголошено, що Собор, скликаний проти вище названого Патріарха, за днів Адріана, найсвятішого Папи, відтепер і в Римі, і в Царгороді має вважатися небувалий і не буде зарахований до інших святих соборів" [23].

 

Папа надіявся, що такою тактикою "поступки" виторгує від Царгорода Болгарію, бо в боротьбі з Фотієм папам йшлося, властиво, про Болгарію. Коли ж Фотій не віддавав і не думав віддавати Болгарію під юрисдикцію Рима, Іоанн VIII знову перекинувся на позицію протифотіанського Собору 869-870 pp. і прокляв Фотія. А з часом Римська Церква не завагалася, щоб той самий протифотіанський Собор, який вона вже раз анафематствувала, підвищити аж на ступінь "Вселенського Собору" (це, за римським численням, Восьмий Вселенський Собор). Яка це безсоромна і сумна "непомильність"! Усе політика!

 

VI. "Filioque"

 

Папа Іоанн VIII писав 879 р. до Царгородського Патріарха Фотія про "filioque" ("і Сина", яке латиняне всунули до Символа віри): "Нехай знає (твоє) братерство, що коли недавно до нас прийшов той, кого ти послав, і розпитував нас про Св. Символ (віри), то знайшов, що ми його бережемо непорушеним, як він нам від початку переданий, ані ми до нього нічого не додали, ані нічого не відняли; бо ми добре знаємо, що тих, хто важиться таке робити, чекає тяжке осудження. І знову доповідаємо твоїй всечесності, щоб ти відносно цього слова (de hoc articulo), задля якого виникли спокуси в Божих церквах, мав певне переконання про нас, що ми не тільки не вимовляємо його, але також і тих, котрі перші поважились, задля свого нерозуму, це робити, маємо за відпалих від Святого Письма; вони перевертають святе вчення Христа Господа і апостолів та інших отців, які, соборно сходячись, передали Св. Символ віри; їх ми до Іуди зараховуємо, бо вони наважились такий самий злочин, як він, заподіяти; насправді, вони не передають на смерть Господнього Тіла, але вірних, які є членами Його Тіла, розривають і відтинають одних від одних, та вводять їх у вічну смерть, або, радше, як зробив той названий зрадливий ученик, замучують" [24].

 

Походження Св. Духа від Отця і Сина (filioque) - це в Римській Церкві догма, схвалена на соборах: Латеранському Четвертому (1215), Ліонському Другому (1274) і Флорентійському (1439). Як же Папа Іоанн VIII, хоч ніби непомильний, міг так фатально помилитися в тій славній догмі Римської Церкви, що цілком пристав до "схизматика" Фотія? Де ж поділося те непомильне служіння "confirmator fratrum" (утверджувач братів), що його папи ніби успадковують від ап. Петра? Адже цими своїми словами Папа Іоанн VIII утверджував у вірі саме "схизматика і єретика" Фотія (з латинського погляду), а до Іуди-зрадника зараховував усіх тих латинян, які поважилися, задля свого нерозуму, перевертати святе вчення Христа Господа і апостолів, та інших Отців, навчаючи, що Св. Дух походить також "і від Сина", і всуваючи цю фразу до Символа віри. Виходить, Папа Іоанн VIII, бодай принципово, відлучив від Церкви всю пізнішу Римську Церкву за її догму "filioque", а названі собори принципово відлучили Папу Іоанна VIII. Яка це чудова "непомильність" Римської Церкви й римських пап!

 

Єдиний викрут для папістів тут був би такий, коли б вони могли заперечити автентичність цього листа Іоанна VIII. Папісти дуже радо й дуже часто таким способом викручувалися за давніх часів, коли історія ще не була так добре відома, як нині.

 

Кардинал Гумберт, що, як папський легат, викляв Царгородського Патріарха Михаїла Керулларія, у своїй викликаючій грамоті, між іншим, навів і таку причину клятви, ніби греки витерли (!) із Символа віри слова "і від Сина". Але Гергенретер додає примітку до цих слів Гумберта: "Це обвинувачення показує, як слабо легати знали давнішу історію, а з другого боку, як глибоко закорінилося їх догматичне переконання" [25].

 

Мансі видрукував наведений лист Іоанна VIII без усяких зауваг. А Мінь додав до нього таку примітку: "Фотій, між іншим, накидаючи Папі Іоаннові вигадку, ніби він так само думав про виходження Св. Духа, як греки, підробив цей лист з ім'ям Іоанна VIII, ніби писаний до нього, Фотія, про виходження Св. Духа; мабуть, цей лист підробив сам Фотій або хтось інший" [26]. Мінь покликається на те, що Іван, диякон Римської Церкви, написав біографію Папи Григорія І, де показує, що той Папа виразно говорить про виходження Св. Духа також і від Сина, і ту біографію цей диякон прислав Папі Іоаннові VIII; отже, ніби і він мав так вірувати в походження Св. Духа, як і Григорій І.

 

Але ми бачили в попередньому розділі, які карколомні звороти потрапляв робити Іоанн VIII. Коли Іоанн VIII ішов на поступки Фотієві, він мав усі підстави написати такий лист Фотієві (який обвинувачував Західну Церкву у "filioque").

 

Захід уже від Папи Дамаса І (367-384) сформулював собі думку, що Св. Дух походить також і від Сина [27]. Бл. Августин висловив її цілком виразно і подав відповідну аргументацію [28].

 

Реагуючи проти аріанізму, який уважав Божого Сина тільки за створіння, на Заході старалися всюди піднести другу Божу Особу, щоб її Божество стало виразніше, і ось тим способом дійшли до "filioque".

 

"Filioque" було визнане на іспанських соборах у Толедо 447 і 589 pp. з тим, що його треба вимовляти в Символі віри. Однак у Римі прийнято "filioque" в Символ віри аж у XI ст. Ясно, що папи мусили дуже протиставитися напорові іспанської та галльської церков, щоб не допустити "filioque" в Символ віри Римської Церкви. Папа Лев III (795-816) наказав вирізати Символ віри на двох срібних таблицях грецькою і латинською мовами без "filioque"; ці таблиці він повісив у церкві св. Петра, щоб усі знали, якої віри дотримується Римська Церква. Отже, ясно, що Іоанн VIII, який певно ще бачив ті таблиці, мав добру підставу для свого листа Фотієві про "filioque".

 

Папи були приневолені греками до такої поведінки щодо "filioque". А позиція греків була дуже сильна, бо III і IV вселенські собори постановили: "Вирішив Святий і Вселенський Собор, що іншої віри нікому не можна подавати або списувати, або укладати, або приймати, або інших навчати. А ті, котрі б наважилися іншу віру укладати... якби вони були єпископи або духовні, нехай будуть усунені з єпископства, а духовні - з духовного стану" [29].

 

Гуртер до цих слів додає пояснення: "Відповідаємо, що цим декретом забороняється подавати іншу, тобто суперечну віру, а не подавати ясніший виклад тієї самої віри, і заборонено це тільки приватним особам, а не самій Церкві". Це відповідь у чисто римському стилі (крутійство, щоб затуманити несвідомих). Що вирішив Вселенський Собор, це - за загальним переконанням у І тисячолітті - міг змінити тільки Вселенський Собор, а Гуртер тут лукаво підсуває слово "Церква" замість сказати виразно "Вселенський Собор". Гуртер згори приймає, що "filioque" не суперечить оригінальному Символу віри; але ж це мав би сказати Вселенський Собор, а не Гуртер чи навіть місцеві іспанські собори в Толедо!

 

Або може лист Іоанна VIII до Фотія в справі "filioque" не "ех cathedra"? А нащо ж тоді взагалі в Римській Церкві існує папська непомильність і те "ex cathedra", якщо папи не мають того божественного дару саме там, де він найпотрібніший?

 

Суперечність між Сходом і Заходом була розпалена; Іоанн VIII забирає голос у тій суперечності не як приватна людина, а як Папа, що веде за собою всю Церкву. В своїй конкуренції із Сходом Захід завжди вважав "filioque" за свій догматичний винахід і саме тим хотів відзначити свій престиж у всій Церкві. Ця течія кінець кінцем перемогла на Заході справді аж тоді, коли Рим відірвався від Східної Церкви.

 

І ось саме в такій найважливішій латинській догмі папи не могли зорієнтуватися вчасно, але своїм найвищим, апостольським авторитетом спиняли й ломили її ріст, а зміцнювали становище "схизматиків"-греків. Дивна непомильність! Проте латинські "вівці" не слухали своїх найвищих пастирів, що так фатально помилялися, і вкінці найвищі пастирі пішли за своїм стадом і дали своє непомильне "placet" на "filioque".

 

Бачимо з цього прикладу, що в Римській Церкві є ще вищий і ще більш "непомильний" авторитет, ніж папський; це - латинський дух Римської Церкви як громади. Цей авторитет завжди перемагав пап, які хотіли йому противитися. Папи завжди були учениками того найвищого авторитету, а не його учителями.

 

Ось справжній образ папського учительства і папської "непомильності".

 

VII. Вселенські собори анафематствують Папу Гонорія I за єресь

 

VI Вселенський Собор (680 р.) осудив Папу Гонорія І (625-638) за єресь монофелітства, анафематствував його і виключив з Церкви (вже неживого). Це неабияка морока для папістів! Гефеле пише: "Це ж найвищою мірою дивне, навіть неймовірне, що Вселенський Собор анафематствував Папу!" [30].

 

Все-таки, це найповніша правда. В постановах цього Собору не в одному місці це найвиразніше записано, наприклад: "Разом з ними (Сергієм, Царгородським Патріархом, та ін.), за нашим однозгідним вирішенням, має бути з Церкви виключений і підданий анафемі Папа Гонорій із Старого Рима, бо ми найшли в його листі до Сергія, що він приймав його погляд і схвалював його безбожне вчення" [31].

 

Якби тільки це, то папісти покликалися б на те, що жодний Папа не затвердив анафеми на Гонорія І, і вже у своїй уяві виплили б на чисту воду. Але ж Папа Лев II (682-683) прийняв постанови VI Вселенського Собору і також анафематствував Гонорія І. У своєму листі до царя він писав: "Разом з цим анафематствуємо винахідників нової єресі, тобто Феодора, фаранітського єпископа, Кира александрійського, Сергія, Пірра, Павла, Петра, зверхників (а властиво, загарбників) Царгородської Церкви, як також і Гонорія, який цю апостольську Церкву не просвічував наукою апостольського передання, але безбожною зрадою пробував підважувати непорочну віру" [32].

 

В тому самому дусі писав Лев II про VI Вселенський Собор і Гонорія І до іспанських єпископів та до іспанського короля Ервіга. Крім цього, VIІ і, за римським численням, VIII вселенські собори, приймаючи рішення VI Вселенського Собору, також і від себе анафематствували Гонорія І.

 

Які це великі й вимовні факти, - чи можуть бути ще якісь більші?!

 

Однак для папістів і тут нема перешкод, бо коли людина задуриться якоюсь ідеєю, то повторятиме за Гегелем: "Не годяться історичні факти з моєю теорією - тим гірше для історії".

 

Несмак по анафемі на Гонорія І відчував уже Папа Адріан II (867-872). Він уже був з тих пап, які вже почули смак до суверенної влади, як королі Папської держави. Той Папа писав до протифотіанського Собору (за римським численням, Восьмого Вселенського): "Хоч східні кинули анафему на Гонорія після його смерті, але ж треба знати, що він був оскаржений у єресі, а тільки задля єресі підлеглі можуть противитися замірам своєї старшини, як також можуть відкинути облудні їх погляди, хоч і там нікому з патріархів, ані з інших єпископів не можна було б його судити, якби не згодився на це авторитет первосвященика цього ж першого престолу" [33]. Бачите, Адріан II ще нічого не знав про непомильність пап і боронить не Гонорія І, а першенство свого престолу, ніби навіть Вселенський Собор не має права судити його.

 

Гефеле признає, що Адріан II помилився в тому, начеб Папа Агафон, за якого був скликаний VI Вселенський Собор, дав згоду на осудження Папи Гонорія І. Якраз навпаки: Агафон у своєму листі до царя вихваляв "непорочну" віру Римської Церкви і своїх попередників, а про Гонорія не згадав ні словом.

 

Гефеле так викладає намагання папістів якось очистити Папу Гонорія І: "Щоб вислизнути з труднощів, які постають з такого факту, Бароній і його наслідувачі твердять, що акти Собору, які говорять про анафему на Гонорія, пофальшовані; а інші думали, що акти правдиві, але Собор викляв Гонорія не за єресь, а тільки за недбалість (бо він мовчав, коли треба було говорити). Проти обох тих спроб пояснення недавно рішуче виступив професор Pennachi з Рима, найвизначніший поміж молодими оборонцями Папи Гонорія. Він якнайрішучіше твердить, що акти VI Вселенського Собору правдиві і що в них Папа Гонорій осуджений як справжній єретик" [34].

 

Pennachi хоче вибілити Гонорія І, пересуваючи вину з Папи на Собор: ніби Собор помилився, бо Гонорій, начебто не був монофелітом. І ще Pennachi твердить, що в той час Собор не був Вселенський, тобто непомильний, бо Гонорія засудили ніби тільки східні єпископи; якщо папські легати підписали акти Собору, то вони не мали права засуджувати Папи Гонорія; Папа Агафон помер до повернення його легатів із Собору, а Лев ІІ не затвердив засудження Гонорія, а змінив його на таке, що Гонорій засуджений не за єресь, а тільки за недбалість. Це випливає із слів Льва II в листі до іспанських єпископів: "Викляті... разом з Гонорієм, який не згасив огню єретичного вчення на початках, як випадало б апостольській повазі, а недбалістю зміцнив його".

 

Гефеле слушно відкидає ці натягання Pennachi, а саме дає таке пояснення: "Справді, ми мусили визнати, що Гонорій буквально висловив монофелітський термін "одна воля", а православний термін "дві волі" відкидав; однак ми довели і з його власних слів показали, що він помилявся тільки щодо вислову, а в дійсності він думав ортодоксально" [35].

 

Значить, Папа сказав і написав, - але він так не думав, як сказав! Це чудова формула, яка не тільки пап, а геть усіх людей звільняє від усякої єресі. Але ж так розуміє справу Гефеле, а VI Вселенський Собор і папи Лев II та Адріан II розуміли її інакше! Невже непомильні вселенські собори були такі немудрі, що не могли зрозуміти справжнього змісту листа Папи Гонорія?

 

Щоб рятувати фіктивну непомильність пап, треба ображати вселенські собори і треба крутити, щораз інакше і без кінця крутити. Але в кого розум не запаморочений папістичними фікціями, той з усієї справи Папи Гонорія І зрозуміє, поза всяким сумнівом, що ні вселенські собори, ні самі папи в І тисячолітті не вважали пап за непомильних та що вселенські собори в І тисячолітті вважали себе за найвищий церковний орган, якому римські єпископи підлягають так само, як і всі інші.

 

VIII. Причастя вірних у Римській Церкві

 

У II тисячолітті в Римській Церкві загально поширився звичай, що вірні причащаються тільки під видом євхаристійного хліба (оплатка).

 

На початку XV ст. під впливом Івана Гуса чехи почали в себе вводити Причастя вірних під обома видами. Вони домагались від Собору в Констанці, щоб він схвалив і затвердив Причастя вірних під двома видами. Однак Собор вирішив, що Причастя під одним видом уповні вистачає; тож якби хтось уперто виступав проти цього, такого треба вважати за єретика і тяжко покарати [36]. Як відомо, після спалення Гуса (в Констанці 1415 р.) чехи вели криваві війни за свої релігійні ідеали аж до 1434 p., коли їх остаточно було розбито. Після довгих торгів Собор у Базелі 1433 р. дозволив чехам Причастя під обома видами, однак дуже нерадо і нещиро: чеським священикам можна причащати під обома видами тільки тих вірних, котрі вже мають свій розум і самі жадають Причастя під двома видами, а притому священики завжди мають їх повчити, що весь Христос міститься під кожним видом Євхаристії зокрема [37].

 

Також і в XVI віці, в часи протестантської революції, численні протестантизуючі групи (іноді в дуже представницькій формі - наприклад, на сеймах у Польщі) домагалися відновлення старого звичаю, щоб вірні причащалися під обома видами. Римська Церква залишилася глухою до тих домагань, хоч ясно було, що чимало протестантизуючих були б лишилися католиками, коли б Римська Церква відмовилася від свого нового звичаю причащати вірних тільки оплатком.

 

Та загляньмо до історії, як було в Римській Церкві в давні віки. Папа Лев І каже: "Є деякі, маніхейством заражені люди, що недостойними устами приймають Тіло Христове, а Причастя Крові нашого відкуплення зовсім оминають. Тому сповіщаємо ми про це Вашу Святість, щоб ви такого роду людей пізнавали й по таких знаках; а коли виявиться їх святотатська симуляція, то нехай будуть священною владою прогнані з громади святих" [38].

 

Подібно, але на критичному місці ще ясніше, висловлюється Папа Геласій (492-496): "Ми довідалися, що деякі в тій країні, прийнявши тільки часточку Святого Тіла, утримуються від Крові [39], Святої Чаші. Вони, без сумніву, в'яжуться якимсь забобоном - не знаю, яким. Такі або нехай приймають цілі Святі Тайни, або нехай будуть віддалені від цілих, бо ділення одної і тої самої Тайни не може обійтися без великого святотатства".

 

Як видно, ті давні папи мали такі самі поняття про конечність Причастя під обома видами, як нинішня Православна Церква. Для зрозуміння їх слів треба зауважити, що тоді на Заході вірні ще окремо причащалися євхаристійним Хлібом і окремо - євхаристійною Кров'ю, як нині священики. Отже, виникає питання: з якої причини Римська Церква завела в II тисячолітті звичай причащати вірних тільки оплатком і чому так уперто боронила й боронить цей свій новий звичай?

 

Якась гігієнічна підстава тут ні при чому, бо в ті часи, коли Римська Церква вводила звичай Причастя вірних тільки під видом хліба, люди ще не мали поняття про гігієну. Зрештою, ніяка гігієнічна підстава не могла виправдати такої принципіальної зміни.

 

Узявши до уваги феодалістичний дух латинської Церкви, можемо сміливо припускати, що латинський клір також і тому радо прийняв цю новину, що бачив у ній побільшення відстані між собою і звичайними вірними. Але це ще не може пояснити тієї безоглядної впертості, з якою Римська Церква дотримується свого нового звичаю. Тут, безумовно, мусить критися якась догматична тенденція Римської Церкви. Паломар, один із заступників голови Базельського Собору (кардинала Юліана Чезаріні), подав такі дві причини: "Звичай причащати тільки під одним видом введений Церквою задля двох небезпек: задля небезпеки помилки та непримани" [40]. Перша небезпека в тому, щоб не здавалося, ніби під одним видом причасник не приймає всього Христа; друга - щоб при причащанні з Чаші не пролилася Божественна Кров.

 

Тисячу років ці "причини" існували в Західній Церкві, і на них не звертали уваги та причащали вірних під двома видами.

 

Але ж ми це сказали невірно. В XI ст. в Римській Церкві витворилось нове поняття про Євхаристію, і щойно це нове поняття надало силу тим двом причинам, що їх навів Паломар.

 

Ми вже згадували, що латинська вдача схиляється до "культу святої речі" - отже, до певного ідолопоклонства (до відчутного, баченого Божества). Надмірний культ Папи і надмірний культ Євхаристії в католицтві виросли саме з того кореня. Культ Євхаристії збільшився від того, що в XI ст. на Заході витворилось поняття, ніби в Євхаристії, в кожній відділеній частині і під кожним видом є цілий живий і прославлений Xристос. Схоластики (Фома з Аквіну) доробили аргументацію: з Тілом "per concomitantiam" (завдяки природному зв'язку) зв'язана і Кров, а з Кров'ю і Тілом - душа і Божество Ісуса Христа.

 

Це поняття прийнялося з такою впевненістю, що на Трідентському Соборі проголошено його як догму: "Якби хтось заперечив, що в Святій Тайні Євхаристії під кожним видом і в поодиноких частках кожного після здійсненого розділу вміщається весь Христос, такий нехай буде анафема" (sess. XIII, саn. 3).

 

І ось, щоб закріпити цю свою віру в практиці, латиняни стали причащати вірних тільки під видом хліба.

 

Греки не дійшли до такого виспеціалізованого погляду на Євхаристію і не могли дійти до нього, бо їхня вдача не тягнула їх тим шляхом. Як же в Євхаристії може бути цілий, живий і прославлений Христос, коли в Євхаристії Тіло Христове "ламається", Кров "проливається", - а прославлений Христос уже не вмирає, Його Тіло не ламається, і Кров не проливається? В Євхаристії може бути тільки такий Христос, яким Він був на хресті (отже, ще не прославлений), і вже мертвий, - бо Тіло і Кров аж тоді можуть стати поживою для інших, коли вони вже відділені від душі.

 

Але як же Римська Церква могла б відступити від своїх новин, коли вона саме тими своїми новинами, своїми видумками, хотіла і хоче дати Грецькій Церкві і самій собі доказ, що вона є "учителькою всіх церков", і "непомильною учителькою"? Хоч якась її новина і не є догмою, то вона, ця новина, має і такий свій бік, яким нерозривно в'яжеться з догмою, як ось бачимо на Причасті вірних тільки під одним видом.

 

Ні Причастя вірних тільки під одним видом, ні целібат духовенства, ні латинська мова в богослужінні в Римській Церкві - не догмати; однак Римська Церква так відноситься до них, начеб це були догми. Латинська мова в богослужінні - це практичний символ монополії римської місцевої Церкви в усій Римо-Католицькій Церкві; целібат духовенства - це символ її вищості; Причастя під одним видом - це символ непомильності її догматики. Як же Римська Церква могла б відступити від цих своїх особливостей? Світські володарі домагалися від Трідентського Собору, щоб він для успішної реакції проти протестантів дав дозвіл на Причастя вірних під двома видами, щоб скасував целібат духовенства і дав дозвіл на живі народні мови в богослужінні, - проте Собор не згодився.

 

Римська Церква має на совісті розбиття первісної соборної Церкви в ім'я володарських прагнень. Коли б вона відступила від своїх спеціальностей, якими хотіла показати себе вищою від Грецької Церкви, то вона осудила б сама себе!

 

Тут можемо зрозуміти, чому Римська Церква так дуже потребує унії хоч будь-яких марних і нещасних, спантеличених відламків від Східної Церкви. Уніати мають їй, а в її очах і світові, свідчити, що ось, Східна Церква признала істинність Римської Церкви та її "непомильність"; а ще до того мають уніати запевнити їй право, що, власне, вона (а не Православна Церква) є спадкоємницею всієї традиції Східної Церкви першого тисячоліття. Ось такі здобутки інкасує Римська Церква із своєї упертості. А що вона попала в суперечність із своєю первісною традицією, це маловажне, дрібне - її адвокати-теологи якось це вигладять!

 

У дійсності, це не дається вигладити. Папи Лев І і Геласій відлучили від Церкви всю Римську Церкву II тисячоліття за те, що вона причащає вірних тільки під видом хліба. Папісти стануть боронитися: це ті давні папи говорили проти маніхеїв, які принципово цуралися вина як гріха; спосіб Причастя взагалі не є догма; вислови тих пап не є "ex cathedra".

 

Але ж ті давні папи мали на думці перш за все цілість, неподільність Євхаристії, і саме з огляду на це вони виключили з Церкви всіх, хто наважився способом Причастя розривати цілість Євхаристії. Геласій виразно каже: "Ділення одної і тої самої Тайни не може обійтися без великого святотатства".

 

А чи це сказано "ex cathedra"? Папи Лев І і Геласій висловлювали те, що в усій Східній і Західній Церкві було від віків здійснене, як незмінний заповіт Ісуса Христа: "Пийте з неї всі". Коли ж Папа проголошує якусь нову догму, то він виявляє те, що тільки-но має бути здійснене в усій Церкві. Отже, вислови Льва І і Геласія сказані не тільки "ех cathedra", але "ex cathedra" в квадраті! Зрештою, невже папи, навчаючи всіх вірних у справі Св. Тайн, згідно із загальною традицією і ще під загрозою відлучення від Церкви, можуть говорити як приватні теологи, а не як папи, що виконують свою учительську службу? То чого ж тоді посилати вірних до Папи по чисту і певну правду, коли Папа виступає як приватна людина?! Чи спосіб Причастя є догма? Папи Лев І і Геласій, без сумніву, вважали своє розуміння Євхаристії "de fide" (за догму).

 

Старовинна Церква під догматом розуміла постанови вселенських соборів - без різниці, чи ті постанови відносяться до істин віри, чи до обряду, чи до дисципліни. Таке було первісне значення цього грецького слова; наприклад, читаємо в Апостольських Діяннях (17:17) про "доґмата кесарос", тобто "постанови кесаря". Все, що вирішив Вселенський Собор, було обов'язуюче та безапеляційне, і тільки від природи справи залежало, чи та неодмінність абсолютна, що ніколи не може перестати зобов'язувати (істини віри), чи тільки релятивна, яка з часом може бути змінена (обряди, дисципліна).

 

Ми нині під догматами розуміємо тільки абсолютно незмінні істини віри (цю диференціацію завдячуємо латинській теології). Папи Лев І і Геласій вважали Причастя під двома видами за абсолютно нерозривне; отже, це для них була догма в нинішньому значенні слова.

 

Справді, нинішня Римська Церква свій звичай Причастя вірних (тільки оплатком) не вважає за догму. Але ж Римська Церква відступила від своєї первісної догми, що Тіло і Кров у Євхаристії становлять нерозривну цілість, - і тут догматична суперечність між Римською Церквою в І і II тисячоліттях.

 

IX. Булла "Unam Sanctam"

 

Римські папи, починаючи від Григорія VII, відверто умовляли світ, ніби вони мають від Бога і світську найвищу владу. Папа Боніфатій VIII видав у 1302 р. буллу "Unam Sanctam" і в ній цю претензію пап проголосив як догмат. Тому, що всяка догма повинна випливати із Св. Письма, Папа мусив оцю свою, на вершку світської папської власті зроджену, а нині вже зів'ялу, догму якось доштукувати до Св. Письма. І, диво дивне, аргументація булли поскликається на те місце, де після Тайної Вечері Христос сказав до апостолів: "Але нині, хто має калитку, нехай візьме також і торбу; а хто не має, нехай продасть одежу свою і купить меч... Вони ж сказали: "Господи, ось тут два мечі"; а Він сказав їм: "Доволі" (Лк. 22:36-38).

 

Булла "Unam Sanctam" аргументує, ніби ті два мечі мають означати духовну і світську владу Папи: "Євангельські слова повчають нас, що в цій Його (Христа) владі є два мечі, а саме духовний і дочасний. Бо коли апостоли сказали: "Ось два мечі тут" - тобто в Церкві, - коли це апостоли сказали, то Господь не сказав, що це забагато, тільки що "доволі". Певно, що той, хто заперечує, що в Петровій владі є два мечі, зле зважає на Христове слово, коли Він каже: "Верни меч у піхви" [41].

 

Справді, Євангеліє згадує (Ін. 18:10), що один з тих мечів був Петрів, а римська теологія все Петрове переносить на Папу, в якому Петро ніби вічно живе. Але Боніфатій VIII присвоїв собі ще якийсь чужий меч, бо той другий меч не був Петрів і з певністю не Христовий! Папські пояснення Євангелія, коли йдеться про папську владу, сходять аж на коміку!

 

Булла "Unam Sanctam" не дозволяє ні на хвилину сумніватися, що Боніфатій VIII хотів проголосити із усіма формальностями "ex cathedra", що Папа, на підставі Св. Письма, має не тільки церковну найвищу владу, а також і найвищу світську владу. На вступі ця булла має згадку "Ad perpetuam rei memoratam" ("На вічну пам'ять справи"), що звичайно виписувано на вступі догматичних папських булл чи енциклік. А кінчається оця славетна булла реченням, яке догматизує її зміст: "Роrrо subesse Romano pontifici omni humanae creaturae declaramus, dicimus et diffinimus omnino esse de necessitate salutis" ("Отже, заявляємо, кажемо, визначаємо і проголошуємо: для спасіння конче необхідно (вірити), що кожне людське створіння піддане римському архієрею").

 

Так папісти і зрозуміли цю догму про найвищу світську владу Папи, доки папам щастило. Іоанн з Таренту на Базельському Соборі говорив, що Папа має "jura coelestis et terreni imperii" (права небесної і земної влади). Але відколи папи втратили навіть свою Папську державу, відтоді папісти замовкли про цю "католицьку" догму і не люблять, коли їм хтось нагадує її. Як же погоджують папісти буллу "Unam Sanctam" з папською непомильністю? Одні йшли утертим шляхом папістів і доводили, ніби ця булла неавтентична. Ерманн каже на це: "Однак такі спроби були зірвані, коли працівники папського архіву видали вповні точну фотографію дуже заперечуваної булли "Unam Sanctam" у "Specimina paleographica ex Vatican! Tabularii Rom. Pontif. Registris selecta et arte photographica ad unquem expressa. Romae, 1888" [42].

 

Отже, який вихід для папістів?

 

Вони перекручують зміст булли "Unam Sanctam" і твердять, ніби її метою було визначати тільки духовну владу Папи, а не також і світську. Ерманн пише: "Метою Боніфатія VIII тут було не що інше, як доктринальним доказом і догматичним визначенням обов'язок послуху щодо духовної папської влади гостріше пригадати (einzuscharfen) всім людям, які хочуть спастися" [43].

 

Папісти мають уже згори складений загальний рецепт, щоб дійти такого висновку, який їм потрібний. У тій самій буллі вони ділять Папу на такого, що говорить як ученик, чи як звичайна людина, і на такого, що говорить як Папа, як "непомильний" учитель. Наталіс Александров пише: "Боніфатій на вступі і в попереджуючій аргументації свого визначення, так би мовити, розуміє і викладає Св. Письмо як людина... а на кінці булли архієрей проголошує вчення, що міститься у Св. Письмі і в традиції, Римською Вселенською Церквою завжди проповідуване, і подає його як догму для всіх християн" [44].

 

Гергенретер висловлюється про буллу "Unam Sanctam" так: "Те, що тут визначається, є не що інше, як самозрозумілий послух Папі як органові християнського принципу не в чисто світських справах" [45]. Отже, ніби булла "Unam Sanctam" не має претензії на світську владу Папи.

 

Усі ці цитати наводить Ерманн, а від себе ще додає, що "зміст нашої булли в найбільшій частині не є духовною власністю Папи Боніфатія, а до того є ознаки, наче булла також і з формального погляду не походила від Боніфатія" [46].

 

Виходить, ніби Боніфатій VIII не відповідає за буллу "Unam Sanctam", хоч її підписав і пустив у світ. Бачте, коли папські теологи боронять папську непомильність, то їх не зобов'язують ніякі закони людського життя!

 

Пригляньмося до тексту цієї булли. Після того місця, де булла говорить про "дочасний" меч Петра, що ми вже наводили, далі йдуть такі слова: "Отже, обидва є у владі Церкви, тобто меч духовний і матеріальний, але ж цей (матеріальний) має вживатися для Церкви, а той (духовний) має Церква уживати; той - рукою священика, цей - рукою королів і воїнів, але за наказом і дозволом священика".

 

Невже може бути ясніше сказано, що влада королів і воїнів залежна від влади священика-Папи? Далі говорить булла: "Адже треба, щоб меч був під мечем і щоб світський авторитет був підданий духовній владі... Бо коли апостол каже, що нема влади, як тільки від Бога, а що є від Бога, це впорядковане; отже, воно не було б упорядковане, коли б меч не був під мечем і коли б нижчий не був приведений через інший до найвищого... Бо, як свідчить правда, духовна влада має настановляти світську (terrenam) і має її судити, якби вона не була добра. Так про Церкву і церковну владу свідчить пророцтво Ієремії: "Ось я поставив тебе сьогодні над народами і царствами", - і як далі написано... Отже, коли світська влада збочить (з правдивого шляху), то її судитиме духовна влада; а коли збочить нижча духовна влада, судитиме її зверхник. Коли ж найвища (влада відхилиться), то сам Бог буде її судити, людина її судити не може, як про це свідчить апостол: "Духовна [47] людина все судить, а сама не буває суджена ні від кого"... А цей авторитет, хоч даний людині і виконуваний людиною, - не людська, але радше божеська влада, дана Петрові Божим Словом, і йому і його наступникам, у тому самому Христі... Отже, хто противиться цій владі, Богом так упорядкованій, той противиться Божому розпорядженню, хіба що, як маніхей, гадає собі, що є два принципи, а це ми осуджуємо як неправдиве і єретичне, бо, як Мойсей свідчить, не в принципах, а в принципі [48] створив Бог небо і землю". Далі йде закінчення, яке ми вже наводили: "Porro subesse Romano pontifici...".

 

Нема на світі такого немудрого студента, який розуміє латинську мову, щоб сам від себе, без усякого чужого пояснення, не зрозумів, що в буллі "Unam Sanctam" Папа Боніфатій проголосив такі догми: у найвищій священній владі з Божого розпорядження, як про це свідчить Св. Письмо, міститься також і найвища світська влада; цю найвищу духовну і світську владу мають римські папи як наступники ап. Петра, що одержав її від Ісуса Христа; хто не визнає цих догм, той не може спастися.

 

Це логічний зміст і мета всієї булли. А останнє речення ("Porro subesse Romano pontifici...") є виразним і формальним затвердженням ("declaramus, dicimus et deffinimus") логічного змісту всієї булли та виразним зазначенням догматичного висновку ("omnino esse de necessitate salutis"). Отже, коли папісти твердять, що в буллі "Unam Sanctam" тільки останнє її речення треба брати за її логічний зміст і мету, тобто за догматичне визначення, то глузують з усієї логіки і герменевтики. Але й останнє речення булли має не такий змисл, який йому хочуть надати папістичні теологи, - ніби тут мова про папську духовну владу над усіма християнами; в дійсності тут ідеться про світську владу Папи над "кожним людським створінням" - отже, не тільки над християнами, а також і над євреями, магометанами... над усіма людьми ген по всьому світі.

 

Так само про це свідчать і історичні обставини, за яких Боніфатій VIII видав свою буллу "Unam Sanctam". He видав він її у спорі з якимись церковними схизматиками, а в політичному спорі з французьким королем Філіппом Красивим. Отже, Папа хотів своєю буллою "досолити" королям, а не якимсь церковним схизматикам.

 

Ми не скажемо забагато, коли скажемо, що догма про непомильність Папи - це просто провокація для нашої сучасної наукової свідомості і взагалі провокація для людського розуму. Щоб визнати цю догму, треба відректися від розуму в тій її ділянці, яка обіймає всі історичні й теперішні виступи пап.

 

Папісти й донині дотримуються кінцевого висновку з булли "Unam Sanctam" у тому значенні, ніби всі християни підлягають Папі.

 

Папа Пій IX писав 1873 р. до німецького кайзера Вільгельма І: "Я так говорю, тому що вважаю за свій обов'язок говорити правду всім, хоч би й некатоликам; бо кожний, хто прийняв Хрещення, належить, більш або менш, - я не можу пояснити тут докладно, чому - належить, кажу, більш або менш, Папі" [49].

 

Кайзер Вільгельм І протестував проти цього місця в папському листі і відповів: "Євангелічна віра, що її, як відомо Вашій Святості, я визнаю нарівні з моїми предками та з більшістю моїх підданих, не дозволяє нам визнавати в наших зносинах з Богом іншого посередника, крім Господа нашого Ісуса Христа" [50].

 

Достоєвський слушно дивується тому, що Римська Церква прокляла всіх єретиків, протестантів, схизматиків і водночас вважає їх своїми підданими. Помилявся Достоєвський тільки в тому, ніби це нова думка в Римській Церкві. В дійсності, це думка і тактика всіх пап II тисячоліття, відколи Римська Церква виступає то як Церква, то як держава. Єретиків Римська Церква викляла як Церква; але ж як держава вона вважає їх і далі за своїх підданих. Аргументацію цієї подвійності подала булла «Unam Sanctam». Отже, дух тієї булли таки вічний в Римській Церкві.

 

Х. Догмат про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії

 

Папа Пій IX в енцикліці "Ineffabilis Deus" проголосив 1854 p. догму про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії. Випадало б, щоб коли не вся Церква, то бодай Римська, ця "мати й учителька всіх церков", упродовж усіх віків мала свідомість цієї, ніби одкровенної, істини віри. Однак історична правда така, що Римська Церква аж до XII ст. постійно й безперервно вірувала і проповідувала, що Пречиста Діва зачата в первородному гріху, а безгрішно був зачатий тільки Сам Ісус Христос.

 

Класичним свідком того є св. Фома з Аквіну, головний теолог Римської Церкви. Ось що він пише про нашу тему: "Здавалося б, що дозволено святкувати зачаття нашої Владичиці. Бо якщо не дозволено, то не задля чогось іншого, як тільки тому, що Вона була зачата в первородному гріху. Але ж Вона не була зачата в первородному гріху, як видно з того, що Блаженна Діва була створена на те, щоб спеціальним способом бути оселею Бога. Отже, Вона мала бути спеціально підготовленою до цього. Однак Вона не була спеціально підготовлена щодо тіла, бо була зачата через змішання статей; також і щодо душі не була, бо і про інших читаємо, що вони були освячені в утробі; отже, залишається, що Вона була спеціально підготовлена для вільності від первородного гріха, а тому дозволено святкувати її зачаття... Однак проти цього є те, що тільки Самому Христові приписується (у Св. Письмі) той привілей, що Він зачатий без гріха. Отже, це не належить Блаженній Діві, тож не дозволено святкувати її зачаття".

 

Навівши підстави "за" і "проти", Фома, за своїм звичаєм, так розв'язує проблему: "Блаженна Діва зачата в первородному гріху... однак віруємо, що Вона освячена в утробі, перед народженням... Римська Церква і багато (plurimae) інших приймають, що зачаття Діви було в первородному гріху, і не святкують празника Зачаття. Тому того свята не можна відносити до Зачаття в силу зачаття, але радше на підставі освячення. Отже, не треба святкувати Зачаття з тієї причини, ніби Богородиця була зачата без первородного гріха" [51].

 

Що тільки Ісус Христос зачатий без первородного гріха, а Пречиста Діва зачата в первородному гріху, таким було вчення бл. Августина, який у І тисячолітті мав дуже великий вплив на Римську і взагалі Латинську Церкву, як також вчення св. Амвросія, св. Фульгентія, Беди, Алкуїна, Ансельма, Бернарда Клервоського. Тож не дивно, що й папи визнавали ту саму віру. В цьому розумінні висловлюються: Інокентій І, Геласій, Лев І, Григорій І, Інокентій II, Інокентій III, ще й Інокентій V (1276 p.).

 

Текстів подостатком наводить свящ. В. Гетте в своєму творі "Єретичество папства" [52]. Провідна їх думка така, що всяка людина, зачата звичайним способом - як каже Фома Аквінат, "через змішання статей" - успадковує первородний гріх; отже, і Пречиста Діва успадкувала його; а вільний від первородного гріха - тільки Сам Ісус Христос, що був зачатий від Св. Духа. Деякі папи виразними словами твердять, що Пречиста Діва була зачата в первородному гріху. Інокентій II ("Sermo in Assumpt") каже: "Преславна Діва була зачата в гріху, але зачала Свого Сина без гріха". Інокентій III ("Sermo in Assumpt"): "Єва була створена без гріха, але зачала в гріху; а Марія була зачата в гріху, але сама зачала без гріха".

 

В Латинській Церкві почали говорити про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії щойно десь у XII ст. Коли ліонські каноніки задумали відсвяткувати в своєму костьолі празник зачаття Пресвятої Діви, Бернард Клервоський написав до них листа, в якому доводив, що Пречиста Діва була зачата в гріху (Epist. 174, ad Can. Lugd.). Бернард каже, що думку про Непорочне Зачаття Пречистої Діви можна б доводити тільки з покликом на те, що Пречиста Діва зачата від Св. Духа. Але ж, каже він, "така аргументація нечувана; і, говорячи язиком Церкви, що є завжди непомильний, я стверджую, що Вона зачала, але сама не була зачата від Св. Духа".

 

Пій IX у своїй енцикліці "Ineffabilis Deus" не міг покликатися на пап, які навчали про Непорочне Зачаття Пречистої Діви, давніших від Сикста IV (1471-1484), що вперше помістив святоMsoNormal/spanp class=span lang=/emspan lang= "Зачаття Анни" в римському місяцеслові; Павла V (1605-1621); Григорія XV (1621-1623) і Александра VII (1655-1667).

 

Як жеж могла статися така метаморфоза в Римській Церкві?

 

До XII ст. Римська Церква в той спосіб стояла в опозиції до Грецької Церкви відносно культу Богородиці, що не схвалювала свята "Зачаття Анни", яке завела в себе Грецька Церква. Тим Рим хотів зазначити свою вищість та своє право на самостійність у творенні догм.

 

Коли ж на Заході виникла думка про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії, папи відразу не могли зорієнтуватися в колосальних цінностях, якими ця думка могла прислужитися Римській Церкві. Папи щонайменше до XIII ст. всі, як один, навчали, що Пречиста Діва була зачата в первородному гріху і тим "зводили" всю Західну Церкву.

 

Думку про Непорочне Зачаття Пречистої Діви зродив безіменний геній Латинської Церкви, який перший став розуміти конкуренційні вартості цієї думки; а папи, "непомильні" пастирі, коли їм той геній прояснив справу, пішли за своїми вівцями, зриваючи з тисячолітньою традицією Римської Церкви, очевидно, певні того, що їх адвокати-теологи цей фатальний злам затушують, зроблять його ніби ілюзоричним, недійсним. Римській Церкві стало ясно, що догмою про Непорочне Зачаття вона зможе куди краще перевищити Грецьку Церкву, ніж дотримуючись традиції, яка говорила про зачаття Пречистої Діви в первородному гріху. Римська Церква, шукаючи всюди своєї вищості, дуже зважає на те, щоб перевищувати всі християнські церкви в усьому, що святе. Вона всюди докидує свої "дві копійки" більше. Цю тенденцію має целібат духовенства і загальний насичений чернечим духом напрям Римської Церкви, і збільшений культ Євхаристії, і все інше. Як жеж Римська Церква могла б стерпіти, коли вже в її лоні була висунута концепція про Непорочне Зачаття, щоб культ Пречистої Діви був у Грецькій Церкві більший, ніж у неї самої? І ось цей момент вирішив, що в Римській Церкві прийнялася догма про Непорочне Зачаття Пречистої Діви. Цією своєю догмою Римська Церква перескочила Грецьку Церкву в культі Богородиці. І ніби дала новий доказ, що вона краще й глибше розуміє одкровення, ніж Грецька Церква; що вона дійсно мати і вчителька всіх церков; а Папа скористався з цієї нагоди, щоб дати новий "доказ", що він має право сам, без Вселенського Собору, визначати й проголошувати нові догми.

 

Догма про непомильність Папи, між іншим, має залякувати людей, щоб вони не наважувалися думати, що Римська Церква будь-коли й будь у чому змінялася у своїй вірі.

 

Занепадаючий престиж папства папи намагалися рятувати двома новими догматами: про Непорочне Зачаття та про непомильність Папи, щоб так витворити ілюзію нового росту Римської Церкви - в духовній сфері. В енцикліці "Ineffabilis Deus" Пій IX виписав повну глорифікацію Римської Церкви, розмалював її безмежні надії та не забув сказати про те, ніби Римська Церква нічого у вірі не зміняє. "Церква-бо Христова, старанна хранителька і захисниця довірених їй догматів, нічого в них не зміняє, не зменшує, не додає; але за усім старанням і премудро давнє викладаючи, коли що-небудь здавна викладалося і вірою Отців було визначено, це вона так викладати і пояснювати старається, щоб ті самі давні догмати добували ясність, вираженість і певність небесного вчення, але більше зберегли повноту, непошкодженість, властивість і в своєму тільки роді зростали, а саме в тому ж догматі, в тому ж розумінні і в тому ж змісті" [53].

 

Папісти загально твердять, що Православна Церква не визнає догмату про Непорочне Зачаття Пречистої Діви тільки задля свого ворогування з Римською Церквою; і додають, що віра в Непорочне Зачаття Пречистої Діви існувала не тільки в Західній Церкві, але також у Східній і навіть у "схизматичній" [54].

 

Так ніби виходить, що, власне, Римська Церква є спадкоємниця давньої кафоличної традиції Східної Церкви, і тільки вона її правдиво, "по-кафолицькому" пояснює, а Східна Церква ніби відпала від своєї власної традиції.

 

Який це здобуток для римлян!

 

Коли Грецька Церква завела й загально прийняла свято "Зачаття Анни", то, очевидно, вона вірує, що Пречиста Діва була святою вже від самого Свого початку, від зачаття. Бо коли б не та віра, то як же Грецька Церква могла б святкувати "Зачаття Анни"? Якби те зачаття було грішне, то як його святкувати?

 

Однак Грецька Церква не входить при цьому ні в яке доктринерство. Богородиця найсвятіша з людей: Пречиста Діва, Пренепорочна, свята від самого Свого зачаття, славніша від херувимів і серафимів. Цього вповні вистачає для культу, належного Богородиці. Ми говоримо про Грецьку Церкву, а не про поодиноких теологів, про їх приватні думки.

 

А Римська Церква тут докидає свої "дві копійки", щоб показати свою вищість. Вона зробила догму із свого доктринерства, ніби їй відомо, як-то людська душа "зачинається" і як при цьому Бог освятив Пречисту Діву. Нібито Господь Бог освятив Пречисту Діву не одночасно з її зачаттям, але вже перед зачаттям "передохоронив" її від первородного гріха. У порівнянні з грецьким тверезим, до форми інших догм достосованим, поняттям це римське мудрування сходить на марнословство ради самохвальства.

 

Отака різниця між грецьким і римським загальноцерковним поняттям про зачаття Пречистої Діви.

 

Я сказав, що думку про Непорочне Зачаття Пречистої Діви висунув і першим оцінив безіменний "геній" Західної Церкви. Що треба розуміти під тим "генієм", це хочу пояснити на іншому прикладі, взятому також із життя Римської Церкви.

 

Як головний борець проти целібатної реформи, яку галицькі греко-католицькі єпископи почали вводити на домагання Рима, я мусив багато читати й передумувати про цю тему. Кінець-кінцем, мені стало ясно, що целібат створює таку жахливу умову в житті Римської Церкви, без якої вся її психіка мала б заломитися і Римська Церква перестала б бути собою.

 

Саме внаслідок целібату в загалу римо-католицького кліру зникає почуття дійсної правди у сфері церковного життя, а панує така духовна атмосфера, де найкраще цвіте то наївність, то симуляція. Фальші папства і всі суперечності, що їх укриває в собі Римська Церква, можуть непомітно існувати тільки в такій духовній атмосфері.

 

Дайте римо-католицьким священикам жінок і дітей, зробіть їх психіку звичайною психікою дозрілих людей - і провалиться ціла "Петрова скеля", як ілюзія. Ілюзія може жити тільки між ілюзіями!

 

Який же я був здивований, коли в суті справи знайшов ту саму думку, і висловив її - певно, подумаєте собі - якийсь ворог Рима і целібату... Та ні! Її висловив якийсь невідомий (на ім'я незаписаний) папіст на Трідентському Соборі, і то саме для оборони Папи, проти скасування целібату.

 

Це був геній Римської Церкви. Це місце наводиться в книжці з історіїї Трідентського Собору, а цитує його В. Гетте: "Подружнє життя, говорили на Трідентському Соборі, знищить залежність священиків від Святого Престолу тією мірою, якою вони будуть прив'язані до своїх жінок, до своїх дітей, до своєї вітчизни. Дозволити їм женитися - це значить зруйнувати церковну ієрархію і довести Папу до того, щоб він був тільки простим римським єпископом" [55].

 

Як видно, той латинський "геній" більше відчував, ніж умів висловити.

 

ХІ. Римська Церква на роздоріжжі в ХV сторіччі

 

Історія любить іронії, комплікації, контрасти; під виглядом сили й буйного зростання історія любить приготовляти смерть, а під виглядом занепаду й смерті любить консервувати життя, відкладаючи його на майбутнє.

 

Вік ХV - найтрагічніший в історії Східної Церкви, зате найрозкішніший вік в історії Західної Церкви. Римська Церква востаннє ще тримала всю свою спадщину, а Східна Церква втратила в тому віці останню свою вільну позицію. Під магометанським напором із Сходу і під прапором латинян із Заходу до решти зломилася Східна Церква; як деревина, повалена бурею, падає вона на землю; чого не захопили магометани, араби й турки на півдні, а татари - на півночі, те забрали латиняни; Царгород як експонент Східної Церкви впав останнім 1453 р. В ті роки, коли відбувалися собори в Констанці та Базелі, Царгород "догорав". І судилося всій Східній Церкві, щоб вона, зламана недолею, шукаючи для себе "останньої дошки рятунку", під проводом Царгороду поклонилась (на Соборі в Феррарі та Флоренції 1438-1439 рр.) Римській Церкві, яка саме тоді розколювалася - справді з тих самих причин, з яких кілька віків тому настав розкол між Царгородом і Римом. Яка це іронія долі для обох церков! Східна Церква була тут у тому стані, про який Св. Письмо каже: "І Тобі Самій меч пройде душу, щоб виявились думки сердець багатьох" (Лк. 2:35).

 

А в Латинській Церкві росла революція, яка згодом цілком розвалила той папсько-латинський світ, що його (локальна) Римська Церква збудувала для свого панування. Світська влада пап-королів і вищого кліру та надмірні їх багатства мусили довести до розколу Церкви та механізування релігійних функцій, а це все разом мало привести до занепаду не тільки євангельського життя, але й природних добрих звичаїв. Зухвала неправда Римської Церкви - ніби вона завжди вела і веде Христову Церкву найліпшою, "непомильною" дорогою - справляла свої оргії. Оргії викликали критичну призадуму в людей, що мали благородне серце і одверту голову. Схоластична творчість у ХV ст. вже вичерпалася. Царювала духовна порожнеча або скептицизм, який підготовляв ґрунт для новітніх думок (Николай з Кузи). Від 1377 р. постійно були два папи: один - римський, другий - авіньонський. Собор у Пізі 1409 р. скинув обох тодішніх пап, Григорія ХІІ та Бенедикта ХІІІ, і вибрав нового Папу, Александра V. Однак "непомильні" не підкорилися Соборові - і з того часу були три папи, що проклинали та боролися (навіть війною) один проти одного і всякими способами здобували собі прихильників між можновладцями цього світу. Євангеліє на "непомильній Петровій столиці" папи змінили на грішні політичні махінації. Александр V був Папою неповні 11 місяців. Його наступником обрано Іоанна ХХІІІ (з дому він - Балтазар Косса). Володарі ліпшої волі, як римсько-німецький імператор Сигізмунд, були просто в розпуці і намагалися, зрештою, покласти кінець анархістичним оргіям пап і кардиналів. Дійшло до того, що "вівці" зробити лад із своїми верховними "непомильними" пастирями. Це було заразом і карою для всієї Латинської Церкви, бо вона за давнішніх віків завжди безкритично допомагала папам в їх боротьбі проти Східної Церкви. Вкінці вийшло таке, що тим способом латиняни виховали собі тип "ошалілого" Папи, який уже їх самих мучив, розриваючи їхню Церкву на три - взаємно викляті - церкви.

 

Ось такими видами на майбутнє зійшовся Собор у Констанці. "Найправдивішим" Папою був Іоанн ХХІІІ: навіть на ті часи глибокого морального занепаду це був надмірно чорний тип; у своїй молодості (як клірик) був він морським розбійником, і піратські норови залишились у нього на все життя. Папа - пірат! Не випадково так сталося; тодішні умови Римської Церкви саме потребували такого Папи. Боніфатій ІХ призначив1409 р. Балтазара Коссу кардиналом-дияконом і своїм легатом для Болоньї, але цей легат мусив щойно здобути Болонью для Папської держави (бо вона була відірвалася). Ясно, що за таких обставин Папа потребував легата з військовими норовами, а не священицькими. Косса, дійсно, виправдав надії, які Боніфатій ІХ покладав на нього, але "за час свого правління в Болоньї він звів не менше як двісті жінок, вдів і дівчат, а також і монахинь" [56].

 

Після смерті Александра V кардинали, які з ним тримали зв'язок, також потребували Папи-військового й стратега, бо не мали надії, щоб можна було спокійно ліквідувати троєпапство. Отже, орієнтувалися на те, що новий Папа, як личило "Папі-королю", повинен воєнним способом розбити своїх двох конкурентів і так відновити однопапство. Гріх родить гріхи! І вибрали Балтазара Коссу, який прибрав собі ім'я Іоанна XXIII. Іоанн, дійсно, й воював, а саме з неаполітанським королем Владиславом, що допомагав Папі Григорієві XII. На війну Папа потребував багато грошей, тому оголосив "відпуст". Як відпуст, що його 100 років пізніше оголосив Папа Лев X на будування храма св. Петра в Римі, дав привід Лютерові до відкритого виступу проти Римської Церкви, подібно і той "відпуст", який проголосив Іоанн XXIII, схвилював Івана Гуса - і він голосно виступав проти нього, доводячи, що Папа, котрий проголошує "відпуст" для збирання грошей на війну проти християн і на проливання крові, є антихрист.

 

На Констанцькому Соборі Папа Іоанн XXIII 1 березня 1415 р. присягнув, що він добровільно зречеться папства, якщо інші два папи зроблять те саме. Але вже 20 березня 1415 р. Іоанн XXIII утік з Констанци, перебраний за простого конюха [57]. Від єпископів, а особливо від урядовців папської курії Собор під присягою зібрав провини Іоанна XXIII. У скарзі ті провини поділені аж на 72 розділи. Чого там нема? Прелюбодійства, страшенні симонії, гидкі обманства, кривоприсяга і навіть безбожність - такі провини складають зміст тієї скарги. В 70-му пункті скарги зазначається, що Іоанн XXIII не раз говорив, що нема другого світу, ані посмертного життя, людська душа вмирає з тілом, і нема ніякого воскресіння мертвих [58].

 

На Констанцькому Соборі зійшлися віч-на-віч два крайні типи, що були тоді в Римській Церкві: найнегідніший Папа Іоанн XXIII, представник канонічної Церкви, і святий та ідеаліст Іван Гус, представник революції, яка хотіла унеможливити такі "святі за посадою" потвори, яким був Іоанн XXIII. Папа втік, перебраний за конюха, а Гуса і його приятеля Ієронима з Праги спалено на вогнищі.

 

Які це були вимовні символи, що говорили про майбутність! Тип цезаря-Папи ще хотів жити, ще мав змогу жити, хоч тимчасово мусив прикриватися одягом конюха. І, дійсно, він ще віджив у всій повноті в особі Папи Александра VI (1492-1503), справжнього Нерона на папському престолі. А тип "святого революціонера" по-геройському гинув, щоб визволити Церкву і світ від пап-піратів. На Констанцькому Соборі історія довела до абсурду папство, яке, ніби з Божої постанови, має бути над Вселенським Собором. У жаргоні патетичної догматики ніколи не було двох чи трьох пап заразом, а був тільки один справжній Папа (бо тіло не може мати три голови). А що під час троєпапства не можна було знати, хто з трьох є справжнім Папою, то розв'язка мала бути така, що всі три папи на просьбу Собору повинні були добровільно зректися папства. Однак вони не хотіли того зробити! Отже, Собор - чи хотів, чи не хотів - мусив зайняти становище, вище від папського, і взятися до реформи "in capite et in membris" (в голові і в членах). Та й треба ще мати на увазі, що за тих часів ще не було визначеної догми про те, що Папа вищий від Вселенського Собору. І на п'ятому своєму засіданні (6 квітня 1415 р.) Констанцький Собор постановив: "Констанцький Собор, законно, у Св. Дусі зібраний, є Вселенський Собор і, представляючи воюючу Церкву, має своє право безпосередньо від Бога; тому кожний, навіть Папа, зобов'язаний слухати його в тому, що відноситься до віри, до усунення схизми та до реформи в голові та в членах. Коли б хтось, навіть і Папа, вперто відмовлявся від послуху наказам, законам і постановам цього св. Собору і кожного іншого, законно зібраного Вселенського Собору в названих вгорі пунктах або в таких, що до них відносяться, на такого треба наложити покуту і треба його дошкульно покарати, хоч би довелося звернутися по інші (нецерковні) засоби" [59]. Собор скинув усіх трьох пап (і то з тим, що вони вже ніколи не можуть бути вибрані на пап), а Іоанна XXIII ще окремо засудив за симонію й лихі звичаї, що він повинен жити під доглядом римського та угорського короля Сигізмунда. Собор вибрав нового Папу Мартина V.

 

Де ж те славне папістичне "prima sedes a nemine iudicatur" (першої столиці ніхто не може судити), яким папісти ще й нині воюють, немовби ніколи й не було Констанцького Собору?! Папісти не беруть поважно фактів історії, а живуть в ілюзіях!

 

Гефеле пише: "Так тепер Констанцький Собор урочисто висловив те славне твердження, що Вселенський Собор вищий від Папи, і тим дав привід до суперечності, яка ще донині не вигасла. Характерна вимога того часу змушувала до такого декрету як до єдиного ліку на жахливий нелад, коли три претенденти змагалися за тіару... Але Констанцький Собор пішов далі, ніж того домагалася потреба часу, і хотів поставити загальну тезу на всі часи, яка мала б силу за всяких обставин, і прибрав її догматичним німбом. Коли констанцькі збори це проголосили, то вони справді вважали себе за Вселенський Собор, але пізніший світ може їм признати цей високий характер тільки в їх останніх засіданнях (sess. 41-45), коли Собор і Папа (Мартин V) працювали в єдності. А твердження галлікан, що Мартин V затвердив також і попередні засідання в Констанції, тобто й декрети п'ятого засідання, безперечно, неправильне. З констанцьких вирішень Мартин V затвердив тільки те, що у справах віри однодушне, а не інакше і не іншим способом задекретовано. А за його власним розумінням і на думку всієї кардинальської колегії, як про це довідуємось від вченого прелата П'єра д'Ельї (in Gerson, Opp., ed. Du-Pin, т. II, 940), нічого не було conciliariter вирішено, що було задекретовано без згоди кардиналів, тільки більшістю голосів націй. А, власне, це стосується того випадку, що його маємо на думці" [60].

 

Сумна оця римська догматика, що мусить рятувати свої догми таким негідним крутійством! Негідний той Папа (хоч після трьох негідних цілим Собором обраний), що так лукаво обманює всю Церкву! Адже Мартин V повинен був ясно і виразно сказати всій Церкві, що він розуміє під словом "conciliariter". Він же вмисне вплітає в своє затвердження такий штучний гачок, який може мати значення, ніби Папа все затвердив, що Собор вирішив; а можна зрозуміти його і так, що Папа робить якісь винятки між соборними постановами і тих винятків не затверджує. Та коли Папа Мартин V почувався в праві, то повинен був виразно, перед усією Церквою, відкинути констанцьку тезу про вищість Вселенського Собору. Дійсно, сумна та віра, яка мусить так лукавити на найвищій, "Петровій столиці"!

 

Папи навчилися так лукаво "затверджувати" собори вже в боротьбі з греками. Для прикладу наведемо, як Іоанн VIII (в листі до Фотія) "затвердив" той Собор, на якому Папа замирився з Фотієм: "Бо і те, що в справі твоєї реституції з милосердя (misericorditer) зроблено соборним декретом у Царгороді, ми приймаємо. Та якщо наші легати зробили щось проти апостольського доручення, цього ми і не приймаємо, і не думаємо, що воно має якусь силу" [61]. Той лист писаний 880 p. - отже, після Собору, коли папські легати були вже в Римі і все папі доповіли. А Папа, замість виразно і ясно сказати "так і так", крутить, щоб лишити собі "фіртку" для майбутнього свого діяння в своєму напрямі. Де невпинне зазіхання, там не може бути щирості!

 

Що Мартинові V, коли він почувся Папою-королем, була не до смаку постанова Констанцького Собору, це дуже ймовірне. Папи, що звикли бути монархами у своїй державі, також і в Церкві не хотіли бути меншими.

 

Еней Сільвій Пікколоміні був секретарем Базельського Собору і прихильником його антипапських тез. Коли ж він став Папою під прибраним ім'ям Пія II (1458 р.), то окремою буллою зрікся всіх своїх попередніх антипапських "помилок" і закликав вірних: "Енея відкиньте, а прийміть Пія". Це свідчить, що папська тіара кожного Папу заражає монархізмом.

 

Справа Констанцького Собору, поставлена щиро й гостро, стоїть так, що Констанцький Собор не потребував ніякого папського затвердження для правосильності своїх вирішень, бо він проголосив для світу й Папи догматичну тезу про вищість Вселенського Собору і сам себе вважав за Вселенський Собор. Отже, Папа Мартин V міг тільки воювати проти постанов Констанцького Собору, а не затверджувати їх. Якби тодішня Латинська Церква мала віру, яку виражають ватиканські папські догми, то проти Констанцького Собору був би повстав бунт, протест, крик. Насправді ж ніхто ані словом не писнув, тільки сам Папа Мартин V, наче мишка в траві, мимрив, штучним крутійством давав пізнати, що папи-королі ще не думають закинути свої махінації, щоб добитися такого самого становища в Церкві, яке вони мали в Папській державі. Констанцький Собор був скоріше початком, аніж кінцем схизми в Римській Церкві. Це було перше "протестантське" слово в історії Римської Церкви. На тому Соборі були зібрані й майбутні протестанти, ще як католики. Доля, яка любить іронії, хотіла, щоб Констанцький Собор, у своїй цілості заражений "протестантським" духом, засудив на смерть крайніх і відвертих "протестантів" Івана Гуса та Ієронима Празького. Але ж цей Собор судив також і пап та осудив вибуяле папство!

 

З цього ясно, що Констанцький Собор тримався "золотої середини" між крайніми церковними революціонерами та ошалілими папами-цезарами. Можна собі уявити, як виглядала б дальша доля Латинської Церкви, коли б дух Констанцького Собору зміг утривалитись в ній назавжди: протестантська революція в більшому стилі була б неможлива, а з'єднання Східної і Західної церков мало б реальні основи. Коли ж так не сталося, то в цьому винні виключно папи: бо вони ніяк не хотіли відмовитися від своїх домагань, щоб Церква признала їх також за монархів у Церкві. Папам легко було робити "папську революцію", бо кожний володар завжди знайде для цього людей; до того ж Собор не може існувати завжди і не може кожну нагоду використати для себе.

 

Від Григорія VII папи дійсно керували Церквою по своїй волі як монархи. В усій Латинській Церкві вони не мали ніякого поважного суперника, від кожного єпископа вони були вищі "на ціле небо" - отже, фактично були вищі й від усіх разом, тобто фактично були вищі і від латинських "вселенських" соборів. Коли ж папська сваволя виродилась у довге двоєпапство, а в кінці - в троєпапство, то ці факти спонукали цілу Латинську Церкву, щоб вона задумалася над "quaestio juris" (правке питання): невже, дійсно, папи мають якесь "святе право" так самовільно розпоряджатися в Церкві? І ось на Констанцькому Соборі вся Латинська Церква зайняла супроти Папи таке становище, яке Грецька Церква займала в усій своїй історії, а саме: що Вселенський Собор є найвищим правним і учительським авторитетом, якому римський єпископ так само зобов'язаний підкорятись, як кожний інший єпископ. Цього факту папісти з історії ніяк не вимажуть!

 

Отже, хто в дійсності є автором віри в папську "непомильність"? Якщо Папа не є вищий від Вселенського Собору, то навіть за папістичною догматикою він не може мати ніякої підстави для "непомильності". Виходить, хто є автором віри в папську надсоборність, той є властивим автором віри в папську "непомильність".

 

Хто він? Грецька Церква і латинський Констанцький Собор одностайно свідчать, що тим автором були тільки папи - їхні безцеремонні посягання.

 

Тип всевладного Папи в XV ст. вже мав надто сильну й довгу традицію, та й занадто був він привабливий для кожного нового Папи; тому Констанцький Собор не мав сили раз назавжди подолати його. І був той тип таким розгульним, що радше годився на те, щоб цілу Церкву "біда взяла", аніж самому впасти. З легким серцем позбулися папи Східної Церкви, що перешкоджала їм рости в їхньому "папському стилі"; з легким серцем позбулись і протестантів. Зрештою, живучи ілюзіями, папи потішали себе, що з часом усіх "відпалих" назад здобудуть - уже як покірних ягнят. Для прикладу наведемо, як про це говорить Пій IX у своїй енцикліці про Непорочне Зачаття Пречистої Діви: "Вона (Пречиста Діва) могутнім Своїм покровом зробить, що Свята Мати - Католицька Церква, усунувши всі труднощі, переборовши всілякі помилки, по всіх народах, по всіх місцях має більше поширитися, розквітне й панувати буде від моря до моря і від річок до всіх кінців світу, втішаючись спокоєм, тишею і свободою, щоб одержали провинники відпущення. І щоб усі блукаючі, позбувшись потьмарення розуму, навернулися на стежку істини і правди, щоб стало одне стадо і один пастир" [62]. Які це безкритичні, утопічні папські ілюзії! Але й дух Констанцького Собору не думав уступати з поля бою! І тому змагання продовжувалось, аж поки протестантизм у XVI ст. вирішив його.

 

Іоанна XXIII Констанцький Собор схопив і ув'язнив. Він потім скорився перед новим Папою Мартином V і вже 1419 р. вмер. Григорій XII зрікся папства (бо не мав ніякої підтримки). Але Бенедикт XIII, якого підтримував арагонський король (Альфонс V), послів від Констанцького Собору називав "волоцюгами" і не думав уступати. Після смерті цього Папи (1424 р.) його кардинали обрали йому наступником Климентія VIII, який 1429 р. відмовився від папства. При цьому обранні виключений був якийсь псевдокардинал Жан Кар'єр (француз). Тоді він з помсти обрав собі окремого Папу Бенедикта XIV. Цей "Папа" ще кілька років довше, ніж Климентій VIII, носився із своїми папськими претензіями, а потім безслідно зник з історії. Це ми навели, щоб повніше подати ситуацію в першому десятилітті після Констанцького Собору.

 

Констанцький Собор не тільки вирішив, що Вселенський Собор вищий від Папи, але й виробив цілу конституцію, якої вимагав його тезис. На 39-му своєму засіданні (1417 р.) Констанцький Собор вирішив: "відтепер вселенські собори мають відбуватися часто, а саме: наступний - вже через п'ять років, далі - через сім років, а потім - щодесять років. Ці строки Папа в порозумінні з кардиналами може скоротити, але ніяк не може їх продовжити. Місце для нового з'їзду має Папа визначити за місяць перед кінцем кожного Собору, і то за його згодою; а коли нації нема, то визначити його має сам Собор, і тільки з поважних причин - наприклад, задля війни або пошесті; Папа може змінити його за писаною згодою щонайменше двох третин кардиналів. Все-таки нове місце мусить бути близько від того, яке було визначене спершу, і має належати до тієї самої нації... Якби (чого не дай, Боже) знову постала схизма, то протягом одного року від того дня, коли стало правити кілька пап, мусить зійтися загальний Собор, а прелати й Папа, які взагалі повинні бути на Соборі, під тяжкими карами мають з'їхатись на визначене місце найближчого Собору, хоч би й зовсім не дійшов до них заклик. Так само повинні імператор і королі, та князі - чи особисто, або через своїх представників - узяти участь на Соборі. Як тільки Папа довідається, що ще якийсь інший або кілька пап захопили папські відзнаки, він повинен протягом одного місяця скликати Собор, який має відбутися до року на місці, визначеному попереднім Собором. Якщо Папа того не зробить, то не тільки тратить право на папство, але стає нездібний до будь-якої достойності. Ні один з претендентів на тіару не може на такому Соборі бути головою; навпаки, вони від самого початку Собору позбавляються всякого правління... Кожен нововибраний Папа мусить перед проголошенням його обрання скласти своїм виборцям обітницю, що він буде твердо тримати й боронити католицьку віру, як також обряди Святих Тайн, за традицією апостолів, вселенських соборів і святих отців, особливо (перших) восьми вселенських соборів, а також загальних соборів у Латерані, Ліоні та Вієнні... Жодного єпископа або вищого прелата (Папа) не сміє рушити з місця проти його волі, крім поважної та розумної причини, яку зацікавленому треба виявити, та й тоді тільки за писаною згодою більшості кардиналів" [63].

 

Констанцький Собор ліквідував троєпапство, високо поставив авторитет Вселенського Собору і хотів, щоб соборний тип правління лишився назавжди в Латинській Церкві. Як видно з наведених цитат його конституції, Собор дуже обмежив папську владу, перетворив Церкву в свого роду республіку. Однак не маючи попередньої практики, Собор не зауважив, що він воскрешає таку соборну форму, яка вже на кінці першого тисячоліття виявилась як нездібна жити.

 

Вселенські собори тільки доти були успішною формою, доки переважна частина християн була в Римській імперії, в одній державі, під одною державною владою.

 

Ясно, що Констанцький Собор, роблячи з вселенських соборів перманентний церковний парламент, повинен був зірвати з традиційною формою вселенських соборів, вигадати якусь нову форму, аналогічну до парламентів сучасних республік, де громадяни здійснюють владу не безпосередньо, а через виборних послів. Та це легко нині сказати, а в ті часи тяжко було попасти на цю ідею, і ще тяжче було б таку ідею здійснити. Констанцький Собор саме тим був морально сильний, що звертався до давньої історії та її практики.

 

Якби Грецька Церква в той час була в єдності з Латинською, то принципи Констанцького Собору, без сумніву, були б утрималися в Латинській Церкві; Грецька Церква взагалі б не дозволила папам розвинутися в монархічному стилі. Але від 1054 р. Латинська Церква йшла своїм шляхом - папським.

 

Вірні Латинської Церкви під проводом Рима раділи, ніби вони перевищили греків, а в дійсності не знали, що роблять. Як папи виломлювалися з-під вселенських соборів у першому тисячолітті та здіймали бунт проти них, так само поводились папи й супроти латинських "вселенських" соборів, оскільки вони не йшли по їх лінії. Але як же інакше могли поводитися папи, яким імператори, королі і всі єпископи цілували ноги?

 

Згідно з конституцією Констанцького Собору, відбулися в 1423-1424 pp. "вселенські" собори в Сієні та в Павії. Гефеле пише: "Хоч Рим був вороже настроєний до Собору в Сієні, все-таки Мартин V і Євгеній IV надали йому прикмету Вселенського (generalis). Те саме сталося з Базельським Собором; але інакше думала пізніша Римська Церква - і обидва собори, в Павії та Сієні, не зараховані до вселенських соборів" [64].

 

Папісти порядкують історію, як самі хочуть! Зрештою, і в них здійснюється той принцип, що Вселенський Собор є тільки той, що його пізніше історія признає Вселенським. Папісти признають за вселенські тільки ті собори, які їм "на руку", - і навіть з тих виривають, що хочуть. Для них вирішна папістична концепція, а не реальні історичні дані.

 

Базельський Собор також з'їхався згідно з конституцією Констанцького Собору (через сім років після Собору в Павії). Папа Мартин V благословив його, а Євгеній IV (1431-1447) спершу також дав згоду на нього. Проте Євгеній IV як обраний кардиналами, а не Собором, мав більшу відвагу виступити проти Собору й боронити монархічну папську владу. Вже 1431 р. Папа Євгеній IV розпускає Базельський Собор і хоче його перенести до Болоньї (в Папській державі), та оголошує, що сам буде на ньому головувати - без сумніву, для того, щоб затерти "протипапські" принципи Констанцького Собору. Однак Базельський Собор, підтримуваний особливо імператором Сигізмундом, не хоче поступитися своїм поглядом. У 1432 р. Собор повторює констанцький декрет про вищість Вселенського Собору (на третій сесії) і закликає Папу скасувати розпуск Собору. На цьому Соборі вже і Папа має свою партію. Іоанн, архієпископ з Тарента, папський легат, доводить, ніби один тільки Папа є "vocatus in plenituditestatis" (має повноту влади), а всі інші - тільки "in partem sollicitudinis"; його мусять слухати всі князі, його воля є загальним законом, бо він від Бога має "jura coelestis et terreni imperii" (права небесного і земного царства); Собор не має над Папою ніякої судової влади, крім випадку єресі [65]. (Яке щастя, що той папський поборник ще не знав про папську "непомильність", але він зате знав, що Папа є найвищий володар, ніби з Божої постанови!)

 

Та отці Собору відповіли йому, що "тільки Бог і загальний Собор є непомильний... чи один Папа вже помилявся, і Церква їх покарала, як Анастасія і Ліберія". Далі пише Гефеле: "Історія Церкви, твори отців, констанцькі декрети і логічні висновки зараз були висунені повністю (in Menge), щоб доказати, що Вселенський Собор вищий від Папи, а він справді є глава, але тільки caput ministeriale Церкви" [66].

 

Учасники Собору добре орієнтувалися в справі і ствердили, що "в дійсності Папу не стільки цікавить перенесення Собору, скільки знищення констанцьких принципів, однак вони ніколи не будуть це підтримувати" [67].

 

Несповна рік згодом таке саме становище, як Іоанн з Тарента, зайняв на Соборі і папський теолог Іван Торквемада (пізніше нагороджений Папою кардинальством). При тій нагоді Гефеле пише: "І деякі інші стали прихильнішими до Папи, ніж раніш; однак вони ще не створювали ніякої партії, бо не мали керівника" [68].

 

Змагання між Папою і Собором продовжувалось. Гефеле наївно пише: "Під кінець 1433 року Папа Євгеній IV був змушений - чи то через наполягання світських князів, чи через політичне нещастя - піти на поступки Базельському Соборові!" [69]. Як з цього безпосередньо видно, папська надсоборність і "непомильність" - це в дійсності результат політичної боротьби Папи із своєю власною Церквою, як влада римських цезарів була вислідом політичної боротьби Юлія Цезаря і його наступників з Римською республікою. Ці папські права ґрунтуються на папських махінаціях і на пролитій у війнах з протестантами крові нещасних вірних Римської Церкви, а не на Христовій постанові!

 

Примушений, Папа признав Собор буллою "Duclum sacrum" (1 серпня 1433 р.). Та що Папа визнав Собор тільки словами "volumus et contentamus" (бажаємо і погоджуємося), Собор цим не задовольнився - і 15 грудня 1433 р. Папа видав цю свою буллу в іншому, виправленому виданні, де вже були слова "decernimus et declaramus" (вирішуємо і оголошуємо). Тепер Папа в усьому поступився Соборові, а до імператора Сигізмунда писав, що для добра вірних радше поступиться своїми правами, ніж має боронити свою і свого престола достойність та авторитет [70]. Ясно і одверто!

 

24 квітня 1434 p. папські легати і представники Собору (між ними і Іоанн, архієпископ з Тарента) склали перед Собором присягу, що Констанцький і кожний Вселенський Собор має своє право безпосередньо від Христа і що кожний, навіть Папа, повинен їх слухати. Щойно після присяги папських легатів прийнято до складу Собору [71].

 

Це вершок у перемозі Собору над Папою. Справді, Гефеле і тут крутить, ніби папські легати присягнули тільки "propriis nominibus" (від власного імені), а не з доручення Папи [72]. Але ж Папа мусив про це довідатися, тоді чому він не відкликав своїх легатів з Собору?! Нехай би нині наважилися папські легати скласти таку присягу! Ніякі крутійства тут не поможуть! Це була повна (хоч тільки тимчасова) капітуляція Папи перед Собором. Пізніше Євгеній IV мав висловитися: "Ми, справді, затвердили хід Собору, бажаючи, щоб він чинив, як розпочав, але ми не затвердили його декретів" [73].

 

Гефеле пише: "Виразно Євгеній не визнав підпорядкованості Папи загальному Соборові. Все-таки своєю заявою, що він признає тодішній стан Собору, він тим самим ніби схвалив цей тезис, а разом і констанцькі принципи. Тоді ж він не міг нічого вдіяти (!), бо цей тезис був, мовляв, криком часу: імператор і королі, кардинали і єпископи, світські й духовні поширювали та боронили цей погляд. Зокрема, дві теологічні й канонічні розвідки, що саме тоді з'явилися, найбільше спричинилися до того, щоб здобути для цього вчення дійсно загальне визнання. Я маю на думці передусім твір Николая Кузанського "De concordatia catholica"; цей твір під кінець 1433 p., під час останніх переговорів з Євгенієм, спершу був вручений Соборові, а потім був розповсюджений в широких колах" [74]. Другий твір походив від Патріарха Іоанна з Антіохії.

 

За це признання мусимо бути вдячні католицькому єпископу Гефеле. Николай Кузанський - це найбільший геній XV століття. Отже, і найбільші розуми, і вся Латинська Церква в XV ст. були згідні в тому, що Вселенський Собор вищий від Папи. Тільки самі папи ворохобилися проти цієї вічної та певної віри всієї давньої Східної й Західної Церкви!

 

Євгеній IV намагався розбити Базельський Собор то тенденційною критикою його праці, то творенням своєї фракції на Соборі, а головне - своєю політикою щодо греків. І Базельський Собор, і Папа окремо вели переговори з греками в справі унії.

 

Справа була ясна: хто здобуде греків, Собор чи Папа, того авторитет зросте більше. Греки повинні були укласти унію з Базельським Собором, а не з Папою. Але ж і тут доля поглузувала і з греків, і з латинян: греки, укладаючи унію з Папою, підпомагали ту течію в Латинській Церкві, яка була органічно ворожою Грецькій Церкві, і ослаблювала ту латинську течію, яка мала таке саме поняття про устрій Церкви, як і Грецька Церква. Але греки в ті часи зовсім не знали душі Латинської Церкви; зрештою, вони поспішали (бо вже ледве животіли) і пристали до того, хто скоріше прислав по них кораблі, дав гроші і хто запрошував їх до найближчого для них міста. А це був Папа.

 

У 1437 р. Базельський Собор розбився на дві партії: більшість видала декрет, що унійний Собор мусить відбутись у Базелі, а коли греки на це не згодяться, то в Авіньоні або в одному з міст Савойї; меншість видавала декрет, що унійний Собор має відбутися в Флоренції або в Удіне, бо це найвигідніші міста для Папи і для греків. Так Папа через греків розколов той Собор, що йшов проти вибуялого папства, як і самі греки. О, іроніє долі!

 

Базельський Собор покликав Папу перед свій суд, а Папа знову розпустив Собор, переносячи його до Феррари, бо на це місто згодилися греки. Базельці (12 жовтня 1437 р.) оголосили заборону Папі "in spiritualibus et temporalibus". А Папа (15 лютого 1438 p.) вже на Соборі у Феррарі (в присутності 72 єпископів) прокляв учасників Базельського Собору і позбавив їх усяких достойностей та бенефіцій [75]. Ось з такою розколотою і взаємно виклятою Латинською Церквою греки уклали унію! Саме в зеніті своєї перемоги Римська Церква розпалася сама в собі. Які наївні поняття мали греки про "душу" папства, про це найкраще свідчить вислів Царгородського Патріарха Йосифа у Венеції, по дорозі до Феррари: якщо Папа старший від нього, то він буде його шанувати, як батька; якщо він однакового віку з ним, то він буде ставитися до нього, як до брата; а коли він молодший, то буде ставитися до нього, як до сина [76]. Щоб до Папи будь-хто з єпископів міг ставитися, як до брата або навіть як до сина?!

 

У 1422 р. Папа Мартин V послав до Царгорода одного мінорита (францисканця) як свого нунція, що мав пропонувати цареві і Патріархові дев'ять conclusiones (9 мотивів до унії). Між першими з тих висновків стояли такі: велике бажання з боку Папи такої унії та велике нещастя, яке від часів схизми спіткало Грецьку державу. (Це звичайний "воєнний коник" пап і всіх папістів, ніби Бог покарав Візантію за її схизму.) А за яку схизму покарав Бог пап, коли 1870 р. впала Папська держава?! Щодо того "великого бажання", то папи завжди виявляли його найсильніше тоді, коли Православна Церква була знесилена. Перед тими 9 мотивами був вступ, де Папа називається "arbitrium coeleste" (небесна воля), "dominus in terris, dominus universi, regum pater" (володар на землі, володар усього світу, батько королів) і т.ін. Це греків вразило [77], проте не вміли вони вичитати з того справжньої душі папства. У Феррарі Патріарх Йосиф протестував проти цілування ніг Папи і заявив, що радше від'їде, ніж мав би цілувати Папі ноги. Гефеле як щирий "католик" глузує з тієї "пустої гордості греків" [78]; але Папа Євгеній IV ласкаво звільнив греків від тієї частини азіатського, нехристиянського обов'язкового етикету щодо "слуги слуг Божих".

 

На унійному Соборі папісти були "мудрі" і не питалися в греків про їх віру, задля якої Латинська Церква саме тоді розколювалась надвоє: чи Папа вищий чи нижчий від Вселенського Собору? А греки також були мудрі і не хотіли Папі робити прикрощів таким дражливим для нього питанням. Взаємини були такі, що греки бажали виторгувати від Римської Церкви військову поміч (хрестовий похід) проти турків, і то якнайскоріше, а Римська Церква хотіла примусити греків до якнайширшого визнання її догматичних новостей. І вдалось "доробкевичам" (латинянам) вимусити від занепалих "панів"-греків згоду на a) "filioque", б) безквасний хліб, в) чистилище і г) папський примат задля Петрового наступництва. Особливо вимушеною була згода на папський "божественний" примат. Греки самі від себе погодились на таку формулу: "Щодо зверхництва Папи, то ми визнаємо, що він є найвищий архієрей і правитель, заступник і вікарій Христа, пастир і учитель всіх християн; що він веде і править Божою Церквою без порушення привілеїв і прав патріархів Сходу". Як видно, греки самі від себе схильні були признати Папі тільки історичний примат, а не божественний (на підставі Петрового наступництва). Гефеле додає до наведеної грецької формулки: "Але далі греки не хотіли поступитися. Якщо Папа не згодиться на це, то унійний Собор мусить зірватися" [79].

 

Папістам байдуже, що вимушена віра - це пародія віри, симуляція, а не щира віра. І вимусили латиняни від греків згоду на таку формулу: "Також постановляємо (diffinimus), що Святий апостольський престол і Римський Понтифекс має примат на весь світ та що той Римський Понтифекс є наступником блаженного Петра, князя апостолів, правдивий заступник Христа і голова всієї Церкви, батько і учитель усіх християн, і що йому в блаженному Петрі Господом нашим Ісусом Христом передана повна влада пасти всю Церкву і управляти, та володіти нею, як це і в актах вселенських соборів та в святих канонах міститься" [80].

 

Цю формулу складено в типовому, з лукавства зродженому, жаргоні патетичної теології. Як така, вона припускає мінімум і максимум тлумачення: мінімум - ніби східні патріархи й далі будуть у Церкві тим, чим до того часу були; максимум - що вони супроти Папи є тільки німими вівцями. А папи вже подбали б про те, щоб і в Східній Церкві реалізувати максимальне значення тієї формули. Яка це іронія: тоді, коли Базельський Собор боровся проти Папи за соборну вищість, Папа вимусив від греків "догму", яка признає Папі "повноту влади" - отже, надсоборність!

 

Невже греки, коли підписували декрет Флорентійської унії, були переконані в правдивості тієї формули, що визнає божественний папський примат? Це шкода говорити! Все-таки папісти вічно вихваляються Флорентійською унією, що, мовляв, Східна Церква признала папістичну віру цілком правдивою.

 

Патріарх Йосиф помер у Флоренції ще перед укладенням унії. А Марко Євгенік, митрополит Єфеський - безперечно, найбільший розум серед усіх грецьких учасників Собору - втік з Флоренції, бо не хотів підписати такого ганебного акту унії, який був виявом тільки фізичної немочі Царгорода. Патріархи Александрійський, Антіохійський і Єрусалимський на Соборі в Александрії в 1443 р. осудили Флорентійську унію. Минув рік - і турки розбили під Варною хрестовий похід, розпочатий за старанням Папи Євгенія IV польсько-угорським королем Володиславом III. Доля Царгорода була припечатана. Турки здобули його 1453 р.

 

Папа підписався під унійним флорентійським декретом: "Ego, Eugenius Catholicae Ecclesiae episcopus ita diffiniens, subscripsi". Гефеле до цих слів додає заувагу в дужках: "(він сам один є той, що має право визначати правди віри)" [81]. І знову трюк жаргону папістичної догматики!

 

В оригінальному проекті формули про папську владу, що його сам Папа передав грецькому імператору Палеологові (він також був на Соборі), не було кінцевого речення: "Як це і в актах вселенських соборів та в святих канонах міститься" [82]. Це Собор додав на жадання греків, які тим хотіли ослабити попередні твердження, бо в канонах вселенських соборів першого тисячоліття ніде нема мови про папський примат на підставі Петрового наступництва. По-грецькому це речення починається словами "кат гон тропой кай", що по-латинському повинно бути "quemadmodum et". Але папісти і в такій дрібниці хочуть щось ускубнути і замість "et" всунули "etiam" (у деяких рукописах), що значить "також". Греки хотіли сказати: так признаємо примат Папи, як про це говорять вселенські собори. А папісти (саме цим "etiam") хочуть ослабити цю їхню думку і хочуть замість неї мати таку: визнаємо, що Папа має божественний примат задля Петрового наступництва, про що говорять також вселенські собори. Це крутійство папістів відзначав уже Деллінгер (1870 p.).

 

На 43-й своїй сесії (25 травня 1438 р.) Базельський Собор скинув Папу Євгенія IV: "Св. Собор, засідаючи як трибунал, заявляє цією своєю визначальною думкою, що Гавриїл, перед тим Євгеній IV названий, як це всім відомо і ясно, впертий, наказам Вселенської Церкви непослушний, веде явний бунт, святі канони соборів постійно топче і зневажає, мир і єдність Божої Церкви порушує і дратує, що він є симоніст, кривоприсяжник, схизматик, упертий єретик, усіх титулів недостойний та посад негідний; тому св. Собор видає вирок, що він є ipso jure позбавлений папства і римського понтифікату, і його віддаляє, скидає, звільняє, відкидає". Ось вкінці таки дочекалися папи, що їхній власний, латинський "Вселенський" Собор кваліфікував їх як бунтівників, які топчуть і зневажають канони вселенських соборів та порушують мир Божої Церкви; папи дійсно такими й були впродовж усієї історії Церкви. Але доки папи здіймали заколот проти Грецької Церкви, доти їм латиняни не тільки все вибачали, а ще й заохочували їх та підробляли їм всякі фальсифікати.

 

На 48-му засіданні (30 жовтня 1439 р.) Базельський Собор обрав нового Папу, дуже побожну людину - Амадея, савойського принца, який прибрав собі папське ім'я Фелікса V. Зрозуміло, що роздор на папському престолі після всіх недавніх зусиль остаточної ліквідації двоєпапства затривожив широкі кола Латинської Церкви. А що Євгеній IV після укладання унії з греками, а рівно і з вірменами, яковітами (монофізитами), халдеями та маронітами (1438-1445 pp.), набув сили, то володарі й визначні єпископи стали переходити на його бік.

 

Євгеній IV умер 1447 p., а на його місце обрано Николая V. Коли вся Німеччина пристала до нового Папи (Віденський конкордат 1448 p.), Базельський Собор мусив покинути Базель. Він перейшов до Лозанни, де 1449 р., на другому засіданні Собору Фелікс V відмовився від папства, а на четвертому засіданні Собор, начеб не було ніякого Папи, вибрав на Папу Фому Sarzano, тобто вже діючого Папу Николая V.

 

Фелікс V був останнім протипапою. В Римі з великою радістю відсвятковано повернення церковної єдності.

 

Так папство здобуло остаточну перемогу над Вселенським Собором. Не завдяки якимсь новим папістичним теологічним творам, які переконали вірних, що Папа дійсно має від Христа монархічну владу в Церкві, а тільки завдяки політичній грі пап.

 

* * *

 

Згадуваний уже Папа Пій II у буллі "Ex secrabilis" 1459 р. і Лев X у буллі "Pastor aeternus" 1516 р. проголосили зверхність Папи над соборами. Папістичні теологи щойно expost стали вишукувати аргументацію для виправдання цього стану папства. Також доктрина про "непомильність Папи" могла постати щойно після тих історичних перипетій.

 

У Латинській Церкві настав політичний мир (гусити тоді вже були розбиті), однак продовжувалась ферментація віри. Не Лютер спричинив Реформацію (одна людина ніяк не могла б спричинити такого великого перевороту) - спричинили її реформаційні собори в Констанці та Базелі з усіма тодішніми історичними перипетіями. Собори судили й скидали пап, папи боролися проти соборів, чехи гинули в нерівній боротьбі за свої релігійні ідеали. В тих відносинах зникали старі церковно-релігійні поняття й почування, диференціювалися, витворювалися нові. Мусило поширюватися переконання, що папи ніколи не допустять відновлення первісної, справжньої християнської віри, тому єдиний вихід - зірвати всякі зв'язки з папами та з Римською Церквою. І коли в двадцятих роках XVI ст. Лютер кинув своє слово, майже половина Латинської Церкви вже була вповні підготовлена до революції і відгукнулася. Папи осягнули здійснення своїх давніх тенденцій - ціною втрати Православної Церкви, протестантів усякого типу і старокатоликів. Виграли обидва напрями, що від Констанцького Собору ширилися в Латинській Церкві; виграли більше, ніж спершу надіялися, але ціною розірвання Латинської Церкви і створення двох нових вір: одної старо-нової з "непомильним" Папою, наче другим Христом, на чолі; другої - ново-старої, що до крайності посунула значення Церкви як "братерського союзу" (протестанти).

 

XII. Папи-єретики

 

Папісти залюбки хваляться, що між царгородськими патріархами були явні єретики, а між римськими папами ніби не було жодного єретика, бо папи, мовляв, непомильні!

 

Ми вже бачили на Гонорієві І, як те римське самохвальство в дійсності виглядає. Вселенські собори осудили Папу Гонорія І як єретика, папи це повторили, але нинішні папісти вважають це за ніщо.

 

Гонорій І між папами не був сам-один єретик. "У Римі, - як твердить дуже поважний автор, А. Гарнак, - від Папи Віктора (192-202) до Калікста (218-223) офіційним вченням був модалізм" [83]. Модалізм - це єресь, яка заперечує реальні різниці між трьома Божими Особами і зводить їх на одну Особу з трьома різними модусами (проявами): Бог відкривається то як Отець, то як Син, то як Св. Дух. Папа Зефірин пише: "Я знаю тільки одного Бога - Ісуса Христа" [84].

 

Взагалі Рим ніколи не мав глибокого розуміння Пресвятої Тройці, а завжди тяжів до модалізму. Тому римська Літургія звеличує Христа в дусі модалізму, наприклад: u solus Dominus, Тu solus Altissimus, Jesu Christe" (Ти - єдиний Господь, Ти - єдиний найвищий, Ісусе Христе). І, як ми вже згадали, тому в Латинській Церкві прийнялос/pRUя "filioque".

 

Папа Ліберій (352-367) спершу не хотів підписати аріанської (точніше, піваріанської) догми, тому цар Констанцій засудив його на вигнання до Фракії. Через два роки Ліберій підписав аріанську формулу і вернувся до Рима на папський престол. Але чи думаєте, що цей Папа - єретик в очах нинішніх папістів? Де там! Папські адвокати на все мають раду. Ось що пише Гефеле про Ліберія: "Але ж тим він відступив тільки від нікейського слова, а не від ортодоксії, як це доводять не тільки всі його попередні, але й пізніші виступи проти фальшивого вчення, як також і додаток, що його він долучив, підписуючи сірмійську (шваріанську) формулу, і тим також цю формулу пояснив в ортодоксійному значенні" [85].

 

Коли Папа Ліберій підписав аріанську формулу, то, очевидно, тільки таку, яку казав йому підписати цар-аріанин, бо чимось іншим цар би не задовольнився. Констанцій був аріанин, а чому ж не має бути аріанином Папа, що підписав формулу тієї самої віри, яку визнавав цар Констанцій? Бл. Єронім виразно пише: "Liberius taedio victus exilii, in haereticam pravitatem subscribens, Romam quasi victor intravit" (Ліберій, переможений обтяжнівістю вигнання, підписавши єретичну потворність, увійшов у Рим, наче переможець) [86]. Св. Іларій називає Ліберія "apostata" (відступник) і "praevaricator" (облудник) [87]. Але так писали латинські автори за тих часів, коли ще на Божому світі ніхто не знав, що Папа "непомильний". Ще Беллярмін, єзуїт і кардинал (1541-1631), припускав, що Папа може бути єретиком, але тоді перестає бути Папою [88]. На погляд нинішньої римської теології, жодний Папа зовсім не може бути єретиком, хоч би й хотів! Папістичні адвокати не дадуть йому бути єретиком - ось що! Вибілять його начисто, хоч би прийшлось їм поламати всю історію і хоч би як мали глузувати з логіки! Бачите, Ліберій ніби тільки відступив від нікейського слова ("омоусіос"), але не від віри; Гонорій ніби тільки єретичний термін висловив, однак він мав на думці ортодоксальну віру; лист Іоанна VIII про "filioque", бачите, підроблений, з булли "Unam Sanctam" тільки прикінцеве речення догматичне; Іоанн XXIII, що не вірував у посмертне життя, також не єретик, бо не знати, чи це правда, що твердить про нього Констанцький Собор, - зрештою, це він говорив не як Папа, а тільки як людина; папи, які навчали, що Пречиста Діва Марія зачата в первородному гріху, також не єретики, бо тоді ще не було догми про Непорочне Зачаття... І так без кінця і без міри.

 

Та коли б такі крутійства взяти як загальну норму для всіх людей, то взагалі не було б ніяких єретиків в історії Церкви, - були б тільки єресі, а не було б єретиків! І тільки за цієї умови не було єретиків між папами, якщо взагалі не було єретиків на світі.

 

Папа Іоанн XXII на Свято Всіх Святих 1311 р. виголосив проповідь, у якій твердив і розводився над тим, що душі праведних бачитимуть Бога аж після Страшного суду. Римські священики обурились і запротестували. І не дали Папі спокою, поки примусили його перед смертю відмовитися від цього свого твердження. Ось приклад, як "вівці" відводили від єресі свого "непомильного пастиря".

 

Це все ми сказали з погляду римської догматики. А коли перейдемо на становище Кафоличної Церкви, яку представляли вселенські собори І тисячоліття і яку нині представляє Православна Церква, то папи, починаючи щонайпізніше від Григорія VII, створюють безперервне пасмо єретиків - і то єретиків, з огляду на своє становище, найнебезпечніших, які вічно розбивали Христову Церкву, змішавши традиції старовинного римського цезаря з церковним характером римського єпископа.

 

========

 

1. Н. Н u r t е r S.J. Medulla Theologiae Dogmaticae, Edit. VII, Oeniponte, 1902, p. 198.

 

2. Там же, с. 201.

 

3. Mіgne, Patr. Lat., t. 126, col. 761.

 

4. Неfеlе, Conciliengeschichte, Bd. II, t. VI, p. 140.

 

5. Там же, с. 749.

 

6. Свящ. Вл. Гетте. Еретичество папства, или изложение нарушений, заблуждений и нововведений Римской Церкви со времени отделения ее от Вселенской Церкви в IX в. (перекл. з франц.), в журналі "Вера и разум", Харьков, 1895, т. I, ч. 2, с. 313-314.

 

7. Dillinger und Reich. Geschichte der Moralstreitigkeiten in d. rom. kathol. Kirche. Nordlingen, 1889, S. 135-136.

 

8. Цит. Гетте, там же, с. 504.

 

9. "Львівські архієпархіальні відомості", 1933 р., ч. VIII, с. 123.

 

10. "Диктати Папи" зберігаються у ватиканському архіві. Ми беремо їх з книжки Рrоруiаеn- Weltgeschichte von Walter Goetz, rof. an d., facsimile Univer., Leipzig, Bd. III, Berlin, III. Вкладка між с. 384-385.

 

11. Еннодій, священик, у 502-503 pp. листом обороняв Папу Симмаха, якого оскаржували та судили за перелюб і змарнування церковного майна (Симмах з поганства навернувся на християнство і як диякон був обраний на Папу). Еннодій перший резервує назву "Папа" тільки для римського єпископа і твердить, що Папу не може судити ніякий людський суд; його судить тільки Бог, бо, мовляв, як нижчі будуть судити вищого? В усіх писаннях Еннодія стиль штучний, помпастичний. Це була людина талановита, але ненормальна (екстравагантна).

 

12. Гуртер, цит. тв., с. 197.

 

13. Там же, с. 200.

 

14. Там же, с. 200-201.

 

15. Там же, с. 201.

 

16. Там же, с. 197.

 

17. Міgne, Patr. Lat., t. 77, col. 840.

 

18. Там же, кол. 742.

 

19. Там же, кол. 745-746.

 

20. Там же, кол. 1005.

 

21. Там же, кол. 1005.

 

22. Hergenrother, Photius, Regensburg, 1867, t. II, S. 513.

 

23. Mіgne, Patr. Lat., t. 126, col. 869.

 

24. Mansi, Sacr. Concil. coll., t. 17A, c. 526.

 

25. Там же, кол. 758.

 

26. Mіgne, Patr. Lat., t. 126, col. 882.

 

27. Гл. мою книжку "Спір про епіклезу", Львів, 1928, с. 72-78.

 

28. Dе Тrіnіt. XV, 47.

 

29. Гуртер, цит. тв., т. III, с. 315.

 

30. Там же, с. 290-291.

 

31. Гефеле, цит. тв., т. VI, с. 291-292.

 

32. Там же, с. 291- 293.

 

33. Там же, с. 294.

 

34. Там же, с. 293.

 

35. Там же, с. 293.

 

36. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 174.

 

37. Там же, с. 573.

 

38. Міgnе, Patr. Lat., t. 54, col. 280.

 

39. Міgnе, Patr. Lat., t. 59, col. 141.

 

40. Гефеле, цит. тв., т. VI, с. 570.

 

41. Dr. Franz Ehrmann. Die Bulle "Unam Sanctam" des Papstes Bonifacius VIII nach ihrem authentischen Wortlaut erklart. Munchen, 1896, S. 28.

 

42. Там же, с. 7.

 

43. Там же, с. 22.

 

44. Ерманн, цит. тв., с. 37.

 

45. Kath. Kirche und Christ. staadt, Freiburg in Br., 1872, S. 751.

 

46. Ерманн, с. 44.

 

47. В оригіналі - "spiritualis"; aп. Павло тут має на думці духовну людину, а Папа як "непомильний" екзегет Св. Письма, за звичаєм своїх попередників і наступників, підсуває інше значення і так натягає Св. Письмо на свою користь (1 Кор. 2:15).

 

48. В оригіналі тут стоїть латинське слово "principium", яке означає і "початок", і "елемент". Тут має бути "початок", але "непомильний" також і тут підсуває помилкове значення, щоб поставити на своєму.

 

49. Див. Полное собрание сочинений Ф.М. Достоевского, т. IX. СПб., 1906, с. 838.

 

50. Там же, с. 339.

 

51. Quоd lib., VI, 2, 5. Так само навчає Фома про це в своєму головному творі "Summa Theologiae".

 

52. Гетте, цит. тв., т. I, ч. I, с. 496-503.

 

53. Апост. Посланіє Пія IX (Львов, 1855, с. 11-12) даємо в перекл. з тогочасного "язичія" (Ред.).

 

54. Гуртер, цит. тв., с. 441-442.

 

55. Гуртер, цит. тв., с. 54.

 

56. Гефеле, цит. тв., т. VII...

 

57. Там же, с. 91.

 

58. Там же, с. 130.

 

59. Там же, с. 99.

 

60. Там же, с. 103-104.

 

61. Migne, Patr. Lat., t. 126, col. 911.

 

62. Апост. Посланіє Пія IX (Львов, 1855, с. 22) дається в перекладі з тогочасного "язичія" (Ред.).

 

63. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 321-323.

 

64. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 409.

 

65. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 486.

 

66. Там же, с. 488.

 

67. Там же, с. 489.

 

68. Там же, с. 536.

 

69. Там же, с. 560.

 

70. Там же, с. 563.

 

71. Там же, с. 564.

 

72. Там же, с. 564.

 

73. Там же, с. 566.

 

74. Там же, с. 567.

 

75. Там же, с. 662-664.

 

76. Там же, с. 670-671.

 

77. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 397.

 

78. Там же, с. 670.

 

79. Там же, с. 735.

 

80. Там же, с. 749.

 

81. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 749.

 

82. Там же, с. 729 і 755.

 

83. Adolf Harnack. Dogmengeschichte, Tubingen, 1905, s. 148.

 

84. Там же, с. 148.

 

85. Там же, т. І, с. 696.

 

86. Гефеле, цит. тв., т. VII, с. 686.

 

87. Там же, с. 688.

 

88. "Отже, правдива п'ята думка: єретичний Папа, безперечно, тим самим перестає бути християнином і членом Тіла Церкви... Тому Церква може його судити й карати" (Bellarminus, De Rom. Pontif. lib., II, p. 30).

16. Там же, с. 197.MsoNormalspan lang=